Місячний син. - Черкащенко Дарія

Лінара буквально на секунду підняла брови, видавши своє здивування, потім взяла себе в руки та оцінювально подивилася на мене виразними карими очима, зовсім не соромлячись здатися нетактовною. 

- Батьку, це, мабуть, жарт? – мило посміхнувшись пухкими губками, Лінара закліпала очима, з невинним виглядом дивлячись на лорда Талеона.

- Я зовсім не жартую, - суворо відповів він. - Я тебе вже ледь не втратив, коли ти поверталася від подруги й на твою карету напали.

- Це був звичайний напад розбійників, - безтурботно відмахнулася леді. 

- Я в цьому не певен. Це моя воля і будь така ласкава, не супереч мені. 

- Добре, тату, - дівчина опустила очі, зображуючи покірність, але від мене не вислизнула її швидкоплинна лукава усмішка. 

Відчуваю, нелегко мені буде з цією юною леді. Лорд Талеон завів розмову з Марком. Поцікавився, як йдуть справи із посиленням постів, чи вистачає кадрів. Начальник варти запевнив, що все гаразд. Далі намісник почав розповідати, як днями йому принесли листа зі скаргою на малу кількість трактирів у місті. 

- Ну, це ж треба! – реготнув він. – Розваг їм мало. Ось підніму податки, знатимуть!

Марко підтримав веселість пана, голосно зареготавши. Далі прислухатися до їхньої розмови я не став, насолоджуючись поїданням їжі. За весь день я їв лише один раз, і це було вранці. На додачу всім вихованцям гільдії прищепили звичку не вникати у справи роботодавців. Слухати лише для того, щоб помітити важливі моменти для більш успішної роботи. Лінара теж їла мовчки, тільки з меншим апетитом і весь час свердлила мене таким пронизливим поглядом, ніби хотіла проглядіти в мені величезну дірку.

- Батьку, я піду до себе в кімнату, - звернулася Лінара, до Станіса Талеона, коли з їжею було покінчено, а слуги почали подавати на стіл закуски, і принесли ще глечики з вином. 

- Звичайно, люба, йди відпочивай, - лагідно відповів батько. 

Лінара піднялася з-за столу, всі чоловіки встали разом із нею. Леді ввічливо подякувала за вечерю, попрощалася і попрямувала до сходів, але не втрималася від здивованого погляду, коли зрозуміла, що я так само прощаюся з чоловіками і йду за нею. На порозі кімнати дівчину взагалі охопив повний ступор.

- Що відбувається? – обурено вигукнула вона, зупиняючись біля відчинених дверей. – Що зробили з моєю кімнатою? 

Я обережно визирнув з-за плеча дівчини, ледве стримуючи усмішку. В ідеальній кімнаті, прикрашеній квітами та всілякими завитками на подушках, покривалах та фіранках, стався певний дисбаланс. Ще одне ліжко, вкрите звичайним сірим покривалом, невелика стійка для зброї та темна дерев'яна скриня з моїми речами - все це ніяк не вписувалося в інтер'єр.

- Вибачте, леді, але це наказ вашого батька, - ховаючи очі від праведного гніву, відповіла Корін, служниця Лінари. 

Досить симпатична молода дівчина, з довгою русявою косою та волошковими очима, які вона постійно ховала під скромно опущеними віями. 

- Як? - не вгамовувала леді, потім різко повернулася до мене. - Ти що, житимеш зі мною? 

- Звичайно, - спокійно відповів я. - Мій обов'язок, охороняти вас вдень і вночі.

- Ну ні! - Лінара буквально закипіла від обурення, стиснувши руки в кулаки, вона стрімко кинулася вниз сходами назад в обідню залу. 

Я пішов за нею. 

- Батько! - Крикнула Лінара, зупинившись на останній сходинці. - Як це розуміти? 

Лорд розгублено подивився на дочку, а потім на мене. Я кивком вказав йому в бік кімнати, після чого лорд Талеон у цілому зрозумів, що відбувається і його розгубленість змінилась на злість.

- Лінара! Ти що, з лісу втекла? Як ти поводиться? Зараз же перепроси перед усіма і повертайся до кімнати.

- Я, звичайно, попрошу вибачення, але до себе повертатися не буду, поки цей там, - вона кинула розгніваний погляд у мій бік. 

- Це не "цей", - лорд почав червоніти від злості, але все ж таки намагався говорити спокійно. - Це твій охоронець і він має жити з тобою. Я так сказав і крапка. 

- Вибачте, - крізь зчеплені зуби прошипіла дівчина після невеликої паузи. Чемно вклонилася. Але на цьому її стриманість закінчилася, повз мене вона промчала трохи не збивши з ніг.

Я поспішив за нею і дуже вчасно наздогнав, зупинивши двері її кімнати за мить до того як вона б їх гучно закрила перед моїм носом. 

- Вибачте, але в коридорі я спати не хочу, - спокійно відповів я, відчиняючи двері, легко відтісняючи Лінару, яка відчайдушно чинила мені опір. 

Гучно загарчавши, дівчина різко відвернулася, пробігла поглядом по кімнаті. Потім підскочила до полиці, взяла книгу і вмостилася біля вікна, вдаючи, що читає. Я зачинив двері, радіючи, що зараз зможу спокійно зайнятися своїми речами, переглянути зброю і просто посидіти в тиші, переварюючи ту кількість інформації, яку я встиг отримати за сьогодні.

Щастя тривало недовго, я лише встиг перекласти зброю на стійці, як зручно мені й почав оглядати один із клинків. 

- Виходить, ти тепер скрізь тягатимешся за мною? - поцікавилася Лінара, поглядаючи на мене поверх книги. 

- Буду, - відповів я, пропускаючи повз вуха неприємне слово "тягатися", зовсім не властиве вихованим леді. 

– Навіть тоді коли до мене приїдуть подруги? 

- Так. 

Я виявив на лезі меча маленьку зазубрину, яка якимось дивом вислизнула від моїх очей при останньому огляді, і взяв точильний камінь для того, щоб виправити ваду.

- І навіть тоді коли я гулятиму зі своїм нареченим? 

- Так.

Камінь пройшовся по лезу з приємним для мене скреготом. 

- І навіть ванну зі мною прийматимеш? - з єхидою, але з помітною настороженістю в голосі поцікавилася Лінара. 

– Ні. Тільки ретельно перевірятиму приміщення, після чого охоронятиму за дверима, - з колишньою незворушністю відповів я, не відриваючись від справи.

Дівчина полегшено зітхнула. Секунду подумавши, дивлячись на мене, знову запитала: