Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн

Земля в Саду була м'якою та родючою — завдяки перепрілому листю, що протягом багатьох років опадало з дерев. Тут росла папороть і різні лісові трави, але інших дерев у Саду не було — лише ці, віковічні велетні, які в сучасній ґардійській мові Земномор'я навіть не мають назви. Свіже повітря під їхніми кронами пахло землею, залишаючи у роті присмак джерельної води.

На галявині, що утворилася на тому місці, де колись стояло одне з велетенських дерев, Гед зустрів Майстра-Формотворця, котрий жив у Примарному саду і майже ніколи не виходив за його межі. Цей дивний чоловік із жовтим, як масло, волоссям не був уродженцем Архіпелагу. Після того, як було віднайдено каблучку Ерет-Акбе, карґадські варвари припинили свої загарбницькі війни і навіть почали торгувати із Внутрішніми землями. Звісно, ці стосунки було важко назвати приязними, адже мешканці Кареґо-Ату й досі залишалися доволі відлюдькуватими, проте час від часу то юний карґадський воїн, то купецький син з'являлися на якомусь із західних островів, шукаючи пригод або сподіваючись опанувати науку магії. Десять років тому одним із таких заброд був і Майстер-Формотворець — юний дикун із мечем на поясі і червоним пір'ям на шоломі; якогось сльотавого ранку він прибув із Кареґо-Ату на Роук і, жахливо перекручуючи ґардійські слова, навпростець заявив Воротареві: "Я прийшов учитися!" І ось тепер він стояв поміж дерев Саду, у золотаво-зеленому світлі, високий, міцний чоловік із гривою жовтого волосся і дивними ясно-зеленими очима — Майстер-Формотворець Земномор'я.

Ймовірно, він також знав Істинне ім'я Архімага, але навіть якщо це було так, жодного разу не промовив його. Маги мовчки вклонилися один одному.

— За ким це ти тут спостерігаєш? — поцікавився Гед, і Формотворець відповів:

— За павуком.

Посеред галявини, між двома високими стеблинами деревію, сріблястим леготом бриніло павутиння. Тонесенькі ниточки виблискували у сонячному промінні, а в самому центрі павутини причаївся її творець — чорно-сірий павучок, крихітний, наче зіниця ока.

— Зрештою, він також добрий формотворець, — зауважив Гед, милуючись тонким мереживом павутиння.

— А в чому тут зло? — поцікавився молодший маг.

Здавалося, кругла павутина із чорним вічком посередині пильно стежить за обома чаклунами.

— Зло в тих тенетах, які плетемо ми, люди, — відповів Гед.

У цьому лісі не було чути пташиного співу. Тут панувала тиша, настояна на спекотному полуденному сонці. Від велетенських дерев тяглися прозорі тіні.

— Є вісті з Нарведуену й Енладу. Знову те саме...

— Спочатку південь і південний захід. Тепер північ і північний захід, — промовив Формотворець, не відводячи погляду від павутиння.

— Сьогодні увечері ми прийдемо сюди. Ліпшого місця для нашої наради тепер не знайти.

— Так то воно так, але... Мені, приміром, нічого порадити, — Формотворець нарешті перевів погляд на Геда, і від його зелених очей війнуло холодом. — Я боюся, розумієш? Усе просякло страхом. Навіть коріння...

— Авжеж, — погодився Гед. — Але нам належить дошукатися витоків цього лиха. Ми надто довго втішалися миром, який принесла віднайдена Каблучка, безтурботно грілися на сонечку і ловили рибку на мілководді. Нині знову настав час зазирнути в глибини буття... — сказавши це, Архімаг залишив Формотворця наодинці з крихітним павучком, що сторожко зачаївся у своїх сріблястих тенетах посеред осяяної весняним сонцем галявини.

Небавом, діставшись затіненого узлісся Примарного саду, Гед сів на землю, сперся спиною на кремезний корінь велетенського дерева і поклав патерицю на коліна. Відтак він заплющив очі й послав свою душу в політ над полями та пагорбами — на північ, до оточеного бурхливими морськими хвилями мису, де височіла Одинока Вежа.

— Куремкармерук, — покликав Гед Майстра-Істинномовця, і той негайно обізвався, відірвавшись від грубезної книги з іменами коренів, трав, листя, насіння та пелюсток, які він читав своїм учням:

— Я тут, мій пане.

Потому Майстер-Істинномовець, високий і худий старець, у вовняній мантії з каптуром, накинутим на сиву голову, стояв і слухав когось невидимого, а учні, що сиділи за столами, не зводили з нього приголомшених очей.

— Я прийду, — пообіцяв Куремкармерук і знову схилився над книгою. — Отже, ця пелюстка трави молі називається "гебера", її чашолисток — "партонат", а стебло, листя й корінь мають свої власні імена...

У цю мить Гед, котрий непорушно сидів піддеревом Примарного саду, знову повернув своїй душі тілесну оболонку — він і так чудово знав усі імена трави молі, тож тепер Архімаг, не розплющуючи очей, зручно випростав ноги і незабаром тихо заснув у затінку віковічних дерев.

РОУКСЬКІ МУДРЕЦІ

На острові Роук існує Школа чаклунів, до якої з усіх Внутрішніх земель посилають хлопців, котрі змалечку виявили здібності до чарів. Тутешні учні опановують урочі мистецтва Високої Магії, знайомляться з різними видами чарів, вивчають Істинні імена і руни, вправляються у заклинаннях. Зрештою, після багатьох років навчання, глибоко усвідомивши, що належить і чого не належить робити магові, школярі можуть отримати чаклунське звання і чарівну патерицю — звісно, якщо їхні руки, розум і дух досягли зрілості.

Так чи інакше, але справжнім чарівником можна стати тільки на Роуку, хоча звичайних ворожбитів і знахарів можна зустріти на всіх островах Земномор'я, а самі чари нерідко є для остров'ян не менш потрібними, ніж хліб, і не менш приємними, ніж музика. Можливо, саме тому Роукська школа зажила серед людей неабиякої слави й особливого пошанівку. Дев'ять магів, Майстрів Школи, вважаються рівнею дев'яти принцам Архіпелагу, а над хранителем острова Роук, головним Майстром і Архімагом Земномор'я, не владна жодна людина, за винятком Короля Земномор'я, але й це лише вияв поваги до свого державця, радше веління серця, адже навіть Король не може примусити такого могутнього чаклуна скоритися. Але так було споконвіків: навіть тоді, коли не існувало ще істинних королів, Архімаги жили у злагоді з володарями, дотримуючись загальноприйнятих законів і звичаїв. На острові Роук завжди все залишалося так, як було заведено ще у сиву давнину. Це місце здавалося надійно захищеним від будь-якої лихої напасті, а у просторих шкільних залах і прохолодних коридорах Обителі Мудреців завжди лунав безтурботний сміх учнів.

Арена супроводжував кремезний юнак у плащі, застебнутому срібною пряжкою на знак того, що він уже завершує свої чаклунські студії і небавом сподівається отримати чарівну патерицю. Хлопець мав дивне ім'я — Талан ("Коли я