Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн

— Ходи-но зі мною, — покликав юнака чаклун.

У цій частині будинку було тихо та спокійно. Сюди не долинав гамір, який зчиняли юні вихованці в інших куточках Обителі Мудреців. Тут якось особливо виразно відчувалася старезність грубих мурів, а древні чари, що з'єднували це предковічне каміння, здавалося, можна було навіть помацати. Стіни були помережані різьбленими рунами, розташованими на певній відстані одна від одної. Деякі із цих знаків були написані сріблом. І хоча батько навчав Арена читати ґардійські руни, проте письмена, що вкривали ці древні мури, хлопець бачив уперше. Йому, щоправда, здавалося, що він майже розуміє деякі із цих знаків. Хтозна, може, колись він і знав їх, але тепер ніяк не міг пригадати.

— Сюди, хлопче, — озвався Воротар, котрий зазвичай ні з ким особливо не церемонився. Арен пройшов за ним у темну довгасту кімнату з низькою стелею. У великому закуреному каміні горів вогонь і відблиски полум'я танцювали по дубовій долівці. А крізь гостроверхі вікна у протилежній стіні до кімнати лилося холодне, припорошене вранішнім туманом світло. Перед каміном стояв гурт магів, тож коли Арен увійшов усередину, їхні погляди зосередилися на ньому. Натомість сам він не бачив нікого з них, за винятком Архімага. Юнак зупинився, ввічливо вклонився і завмер у чеканні.

— Арене, це — Майстри Обителі Мудреців, — почав Архімаг, — семеро з дев'яти. Майстер-Формотворець ніколи не покидає Примарний сад, а Майстер-Істинномовець уже подався до своєї вежі — це за тридцять миль на північ звідси. Усі Майстри знають, що привело тебе сюди. Панове, це нащадок Мореда.

Коли пролунали ці слова, Арен відчув у своїй душі не гордість, а радше жах. Він, звісно, пишався своїм родоводом, але вважав себе лише спадкоємцем одного з багатьох князівських родів, що утворювали розгалужену Енладську династію. Адже Моред, котрий заснував клан володарів Енладу, помер дві тисячі років тому. Його подвиги оспівані у легендах — що в них спільного із сьогоденням? Тож, по суті, Архімаг міг би з таким самим успіхом назвати Арена нащадком героя міфу чи творінням билини.

Ховаючи погляд від очей магів, юнак знічено втупився в окуту залізом патерицю Архімага і слухав, як у голові гупає гаряча кров.

— Ходімо, поснідаєш із нами, — звернувся Архімаг до Арена і запросив усіх до накритого під стрілчастими вікнами столу. Снідання було хоч і простим, але поживним: молоко, гірке пиво, хліб, свіже масло та сир.

Ще змалку Аренові не раз доводилося бувати у товаристві вельмож, державних мужів та заможних купців. Батьків палац у Берилі аж кишів тими людьми, які, володіючи всіма благами світу, однаково продовжували невтомно примножувати свої статки, провадячи численні торгові оборудки. Усі вони любили попоїсти, пили багато вина і галасливо просторікували, домагаючись якомога більшої вигоди для себе. Загалом, як на свої юні роки, Арен доволі непогано знався на людських вадах і вподобаннях. Одначе досі він ще не зустрічав таких химерних людей, як ці чаклуни. Вони снідали, майже не розмовляючи між собою, а їхні обличчя були спокійними і незворушними. Навіть якщо вони чогось і домагалися, то, звісно, не для власної користі. І все ж, то були люди, наділені величезною могутністю, — Арен відчув це зразу.

Яструб, Архімаг Земномор'я, тихо сидів на покуті за столом і, здавалося, уважно дослухався до розмов. Одначе ніхто не звертався ні до нього, ні до Арена, тож юнак мав досить часу, щоб озвичаїтися у новому товаристві. Ліворуч від нього сидів Майстер-Воротар, а праворуч — сивий чоловік із добрим обличчям. Урешті за якусь мить саме він звернувся до хлопця:

— А ми ж із тобою земляки, королевичу! Я народився у східному Енладі, це недалеко від Аольського лісу.

— Колись я був там на полюванні, — відповів Арен, і вони трохи побалакали про ліси і міста Енладу, острова легенд.

Згадавши рідний край, Арен відчув себе набагато впевненіше.

Поснідавши, усі знову зібралися біля каміна: одні сіли, дехто залишився стояти. У кімнаті запала напружена тиша.

— Минулого вечора, — почав Архімаг, — ми зібралися на Раду, щоби вирішити, як нам повестися у цій складній ситуації. Радилися довго, але згоди так і не дійшли. Але сьогодні я усе ж хотів би дізнатися вашу думку!

— Ми не змогли ухвалити жодного рішення, — озвався Майстер-Знахар, кремезний смаглявий чоловік зі спокійним поглядом. — Але це також щось та означає! У Саду завжди відкривається шлях до згоди, одначе ми не змогли його знайти. Нам завадили чвари і розбіжності у поглядах.

— Це тому, що ми не маємо чіткого уявлення ні про форму згоди, ні про шлях до неї, — уточнив сивий уродженець Енладу, Майстер-Перетворець. — Ми надто мало знаємо. Чутки з острова Ваторт, вісті з Енладу... Дивні новини, якими аж ніяк не можна нехтувати... А втім, я поки що не бачу причин для паніки. Якщо кілька чаклунів забули своє ремесло, то це ще не означає, що нашій могутності й справді щось загрожує.

— От і я так гадаю, — озвався сухорлявий і жвавий Майстер-Вітровод. — Хіба наша сила покинула нас? Чи, може, дерева у Саду перестали рости і гублять своє листя? Тож чи варто боятися того, що може загинути мистецтво магії, найдавніше з усіх відомих людству мистецтв?

— Жодна людина, — приєднався до розмови Майстер-Приворотник, високий, ще не старий чоловік із темношкірим шляхетним обличчям, — жодне створіння, жодна сила не здатні здолати Високу Магію і зупинити дію промовленого закляття. Адже урочі слова наших чарів належать Істинній Мові Створення, і той, хто змусить їх мовчати, зруйнує світ!

— Авжеж, і той, кому до снаги це зробити, навряд чи сидів би на Ваторті або Нарведуені, — додав Перетворець. — Він би вже поспішав сюди, на Роук, і тоді світу справді загрожувала б небезпека! Але ж тут наразі панує спокій.

— І все ж таки у світі коїться щось недобре, — озвався ще один із Майстрів, і всі обернулися до нього. Плечистий і міцний, наче дубове барильце, сидів він біля вогню, а голос його лунав спокійно і чисто, як величезний дзвін. То був Майстер-Менестрель. — Де ж той Король, що мав би владарювати у Хавнорі? Роук — аж ніяк не центр Всесвіту. А центром Земномор'я є біла вежа,