Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн

— Під Новий рік у нас, на Енладі, святкують День отари, і дружини пастухів з навколишніх селищ приносять у місто новонароджених овечок. Як і в попередні роки, мій батько доручив чаклунові Руту накласти на ягнят ростові чари, але незабаром той, засапавшись, повернувся зі святкового майдану, поклав на землю свою патерицю і сказав: "Володарю, я не можу промовити потрібні слова!" Батько став розпитувати Рута, що й до чого, але чаклун продовжував скиглити: "Я не пам'ятаю! Я все забув!". Тоді король сам пішов на майдан і наклав чари. Додому він повернувся похмурим і стомленим. Коли ми зустрілися на сходах, батько сказав мені: "Я промовив заклинання, та не знаю, чи вони бодай хоч щось означають..." Однак, зрештою, щось таки й справді сталося... Навесні з отарами почали коїтися страшні речі: суягні[1] вівці гинули, багато ягнят народжувалися мертвими, а деякі хоч і були живими, але страждали від потворних каліцтв! — запальний голос юнака затремтів. Арен скривився так, наче клубок підступив йому до горла. — Я сам бачив таких.

Він трохи помовчав.

— Мій батько певен: ця пошесть, як і занепад Нарведуену, свідчать про те, що в наших краях угніздилося якесь зло. Тому нам конче потрібна порада Мудреців.

— Якщо вже король вирядив у дорогу саме тебе, то у вас таки й справді коїться щось небезпечне, — сказав Архімаг. — Адже ти його єдиний син, а з Енладу на Роук шлях неблизький... Ти все сказав чи можеш іще щось додати?

— Хіба що нарікання сільських знахарів...

— І на що ж вони скаржаться?

— Кажуть, що дим і вода позначені печаттю хвороби, а приворотне зілля втратило свою силу. Але ж ці неуки нічого не тямлять у справжній магії!

— Звісно, варити чар-зілля чи ворожити — не бозна-яке ремесло, проте тривожними вістями нехтувати не варто. Арене, ми обговоримо те, про що ти розповів, на зібранні Майстрів. Але наразі мені важко щось сказати з цього приводу. Енлад — не перший острів, звідки надходять кепські новини...

Ця далека подорож на Роук, повз уславлений острів Хавнор, через Потаємне море, стала першою мандрівкою в житті Арена. Протягом кількох останніх тижнів юнак усвідомив неймовірне розмаїття світу і зрозумів, що життя буяє не лише у милих його серцю Енладських горах, а й у багатьох інших, досі незнаних йому краях. Однак Арен іще не звик до цієї, нової для себе думки — потрібен був час, щоби навчитися бачити речі такими, якими вони є насправді.

— А звідки ви отримували лихі вісті? — дещо спантеличено запитав юнак — він усе ще сподівався отримати пораду, за якою прибув на Роук.

— Спочатку з Південних широт. Потім — із самісінького півдня Архіпелагу, з острова Ваторт. Люди кажуть, що там не діють жодні чари, але хтозна чи можна вірити цим чуткам... Ваторт здавна славився заколотниками та піратами, тож і сьогодні подейкують, що повірити купцеві з Півдня — все одно, що повірити брехунові. Так чи інакше, є підозра, що джерела магії міліють.

— А як же Роук?

— Ну, наразі тут іще не відбувається нічого незвичайного. Острів добре захищений і від штормів, і від ворогів, і взагалі від будь-яких негараздів. Може, навіть занадто добре захищений... Але що ти тепер робитимеш, королевичу?

— Я можу повернутися додому лише тоді, коли знатиму, як здолати зло, що прийшло на нашу землю.

Архімаг зустрівся поглядом із Ареном, і цього разу, попри весь свій великосвітський вишкіл, юнак відвів очі вбік. Він і сам не розумів, що змусило його відвернутися, адже у поставі чаклуна не було нічого лиховісного — навпаки, обличчя Архімага аж світилося спокоєм і співчуттям.

Арен був сином короля. І досі ще жоден смертний не дивився на нього ось так — як на рівного собі, не запобігаючи перед королевичем, єдиним сином і спадкоємцем могутнього володаря Енладу. І хоча навіть собі юнак не міг зізнатися в тому, що його збентежив погляд чаклуна, та все ж мусив визнати, що завдяки цій зустрічі навколишній світ немовби розсунув свої межі, і вже не тільки Енлад, а й сам Арен почали видаватися менш значущими перед величною таїною буття — по суті, він був тільки людиною, крихітною піщинкою супроти могутньої морської стихії, що оточувала вкриті темрявою острови.

Юнак сидів на мармуровій плиті і вискубував мох із тріщин у камені.

— Я зроблю так, як ви мені порадите, — озвався він нарешті, вслухаючись у свій хрипкий високий голос, що зміцнів лише кілька років тому.

— Ти маєш слухатися батька, а не мене!

Архімаг знову поглянув на Арена, і цього разу юнак уже не відвертав очей. Тепер він уповні усвідомлював, хто перед ним стоїть — найвидатніший чарівник Земномор'я, єдиний Повелитель драконів, людина, котра побувала біля берегів Астовелю і Селідору, закрила Чорний колодязь Фундаура, здобула у Гробницях Атуану каблучку Ерет-Акбе і спорудила велетенську дамбу в Неппі. І зараз цей приземкуватий немолодий чоловік із тихим голосом і глибокими, як вечірні сутінки, очима стояв навколішки біля фонтана.

Арен підвівся зі свого мармурового ложа і підійшов до Архімага.

— Учителю, — сказав він, затинаючись, — дозволь мені допомагати тобі!

Юнак уже давно забув про свій вельможний гонор, його обличчя аж пашіло від завзяття, а голос тремтів.

На поясі в Арена висів меч у нових піхвах, оздоблених червоно-золотим мережаним литвом. Натомість сама зброя, вочевидь, уже побувала в бувальцях — принаймні, про це свідчило витерте до блиску посріблене руків'я меча. Юнак вихопив клинок із піхов і поривчасто подав його Архімагові: руків'ям уперед, як васал сюзеренові.

Спершу чаклун навіть не поворухнувся, а тоді глянув на Арена і сказав:

— Це твій меч, а не мій. І ти не мусиш нікому служити!

— Мій батько вважав, що, можливо, мені доведеться затриматися на острові доти, доки я не знатиму, у чому полягає корінь зла. Хоча я не володію магією, а, можливо, навіть не маю дару до цього мистецтва, проте серед моїх предків усе-таки були могутні маги. І якби я міг хоч якось стати вам у пригоді...

— Твої предки були передусім королями, а вже потім — чаклунами, — відповів Архімаг. Він підвівся і спокійним