Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— А ти, шмаркачу, не теревень тут! — розізлився дідуган, який правив, без видимого результату намагаючись вишмаркатися у пальці, у яких одночасно тримав віжки. — Кажи-но, як воно було!

— Я ж і кажу! Відьмак так мовив: не відлетить потвора, а буде собі цілу ніч лицаря убитого їсти, потрошку, бо лицар у бронях, видлубати його зсередини непросто. На те підійшли купці й ну відьмака вмовляти, так і сяк, що з-поміж себе зберуть та сто крон йому дадуть. А відьмак їм на те, що — ач, бестія мантикором зветься і надто небезпечна, тож сто крон можуть собі в дупу всадити, він шкірою ризикувати не стане. На те комендант розсердивсь і сказав, що така вже то собача й відьмача доля: шкірою ризикувати і що відьмаки саме для тогось і є, яко ота дупа для срання. А купці, видко, боялися, що відьмак також розсердиться і геть піде, бо на сто п’ятдесят вмовилися. І відьмак меча добув і гостинцем пішов до того місця, де потвора сиділа. А комендант знак від зурочення йому вслід зробив, на землю поплював і сказав, що таких підмінців пекельних земля невідомо як носить. Один купець на те: якби, каже, військо замість по лісах за ельфами ганяти страшидла з доріг прогонило, то у відьмаках і потреби б не було, і що…

— Не плети, — перебив дідуган. — Тільки що бачив кажи.

— Я, — похвалився хлопець, — відьмацького коня стеріг, кобилку-каштанку зі стрілкою білою.

— Та пес із нею, із кобилкою! А як відьмак потвору вбивав, ти бачив?

— Еее… — затяг хлопак. — Не бачив… Мене назад запхали. Усі вголос верещали, й коні сполошилися, тоді…

— А я казав, — презирливо сказав дідуган, — що гівно він там бачив, шмаркач.

— Але я відьмака бачив, як той повернувся! — заперечив хлопець. — А комендант, який усе бачив, блідий був на лице й тихесенько солдату сказав, шо то чари магічні, або ельфійські фокуси, що звичайна людина так швидко мечем вправлятися не може… А відьмак від купців грошву взяв, на кобилку сів та й поїхав собі.

— Гммм… — пробурмотів Аплегатт. — А поїхав куди? Трактом до Каррерасу? Раз так, то я його, може, наздожену, хоча б подивлюся на нього…

— Ні, — відповів хлопчина. — Він з розстані в бік Доріану рушив. Спішив дуже.

Відьмаку рідко щось снилося, та й навіть тих нечастих снів він ніколи не пам’ятав, коли просинався. Навіть якщо були то кошмари — а зазвичай це кошмари й були.

Того разу це також був кошмар, але того разу відьмак запам’ятав принаймні його фрагмент. Зі склубоченого виру якихось неясних, але тривожних постатей, дивних, але зловісних сцен і незрозумілих, але таких, що пробуджували жах слів і звуків, виокремився раптом виразний і чистий образ. Цірі. Не схожа на ту, яку він пам’ятав по Каер Морену. Попелясте волосся її, розвіяне в галопі, було довшим — таким, яке носила вона, коли зустрілися вони вперше, у Брокілоні. Коли проїздила вона поряд із ним, хотів він крикнути, але не видобув із себе голосу. Хотів побігти за нею, але здавалося, що до середини стегон він занурений у застиглу смолу. А Цірі, здавалося, його не бачила, галопувала далі, у ніч, між потворними вербами й вільхами, що, наче живі, вимахували суччям. А він побачив, що за нею — гонитва. Що слідом за нею чвалує чорний кінь, а на ньому вершник у чорному обладунку, у шоломі, декорованому крилами хижого птаха.

Він не міг ворухнутися, не міг крикнути. Міг тільки дивитися, як крилатий рицар наздоганяє Цірі, хапає за волосся, стягує з сідла й галопує далі, волочачи її слідом. Міг тільки дивитися, як обличчя Цірі синішає від болю, а з губ її зривається безголосий крик. Прокинься, — наказав він собі, не в силах знести кошмару. — Прокинься! Прокинься негайно!

Він прокинувся.

Довго лежав нерухомо, намагаючись забути сон. Потім устав. Витягнув з-під подушки капшук, швидко перерахував десятикронівки. Сто п’ятдесят за вчорашню мантикору. П’ятдесят за імляка, якого він убив за дорученням війта з села під Каррерасом. І п’ятдесят за вовкулака, на якого найняли його поселенці з Бурдорффу.

П’ятдесят за вовкулака. Забагато, бо робота була легкою. Вовкулак не захищався. Загнаний у печеру, з якої не було виходу, він встав навколішки й чекав удару меча. Відьмакові було його шкода.

Але він потребував грошей.

Не минула й година, як він уже мандрував вулицями міста Доріан, шукаючи знайомий завулок і знайому вивіску.

Напис на вивісці проголошував: «Кодрінгер і Фенн, правові консультації і послуги». Втім Ґеральт занадто добре знав, що те, що робили Кодрінгер і Фенн, за визначенням мало надзвичайно мало спільного із правом, а самі ж партнери мали багато причин, аби уникати контакту як із правом, так і з його представниками. Також він серйозно сумнівався, щоб хоч хтось із клієнтів, які з’являлися у конторі, знав, що значить слово «консультація».

На нижньому поверсі будиночку входу не було — були тільки солідні замкнені ворота, що, напевне, вели до каретного сараю чи стайні. Аби дістатися до вхідних дверей, треба було пройти на задвірки, увійти на брудне, повне качок та курей подвір’я, звідти на сходи, потім по вузькій галерейці й темним коридорчиком. І тільки тоді ти опинявся перед солідними, окутими дверима, з червоного дерева, із великим мідним кнокером у формі лев’ячої голови.

Ґеральт постукав, після чого швидко відійшов убік. Знав, що вмонтований у двері механізм може вистрелити з прихованих серед окуття отворів довгими, дюймів на двадцять залізними шипами. Теоретично, шипи вистрілювали з дверей, тільки якщо хтось намагався маніпулювати із замком або якщо Кодрінгер чи Фенн натискали на спусковий механізм, але Ґеральт уже неодноразово переконувався, що немає безпечних механізмів і що кожен із них часом діє, навіть коли діяти не повинен. І навпаки.

Напевне, в дверях був якийсь механізм, що ідентифікував гостей, скоріше за все — чародійський. Бо після стукоту зсередини ніхто ніколи не розпитував і не вимагав назватися. Двері відчинялися, і ставав у них Кодрінгер. Завжди Кодрінгер, ніколи Фенн.

— Привіт, Ґеральте, — сказав Кодрінгер. — Заходь. Не треба так притискатися до одвірка, бо я розмонтував захист. Пару днів тому щось у ньому зіпсувалося. Спрацював і ні з грушки, ні з петрушки продірявив лоточника. Заходь сміливо. Маєш до мене справу?

— Ні, — відьмак увійшов до широкого темнуватого передпокою, у якому, як завжди, трохи смерділо котом. — Не до тебе. До Фенна.

Кодрінгер голосно зареготав, переконуючи відьмака в підозрах, що Фенн