Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Ні, Кодрінгере. Не хочу. Й не погоджуюся на таке рішення.

— Ґеральте, — адвокат прикрив очі. — Що тобою керує? Якщо бажаєш врятувати ту твою Цірі… Мені здається, що зараз для тебе погорда — розкіш. Ні, я погано висловився. Для тебе погорда погордою — розкіш. Надходить Час Погорди, колего відьмаче, час великої, безмежної погорди. Ти маєш пристосуватися. Те, що я тобі пропоную, — це проста альтернатива. Хтось помре, щоб хтось міг жити. Хтось, кого ти любиш, уціліє. Умре інша дівчинка, якої ти не знаєш, якої ти ніколи не бачив…

— До якої я можу ставитися із погордою? — перебив відьмак. — Маю за те, що я люблю, заплатити погордою до самого себе? Ні, Кодрінгере. Залиш ту дитину в спокої, нехай і надалі міряє сукно ліктем. Портретик її — знищ. Спали. А за мої двісті п’ятдесят важко зароблених крон, які ти кинув у шухляду, дай мені дещо інше. Інформацію. Йеннефер і Цірі залишили Елландер. Я упевнений, що ти про це знаєш. Я упевнений, що знаєш, куди вони прямують. Я упевнений, що знаєш, чи хтось іде по їхньому сліду.

Кодрінгер побарабанив пальцями по столу, закашлявся.

— Вовк, попри застереження, бажає полювати й далі, — констатував. — Не бачить, що це на нього полюють, що лізе він просто між прапорцями, поставленимиі на нього справжнім мисливцем.

— Не будь банальним. Будь конкретним.

— Якщо бажаєш. Неважко здогадатися, що Йеннефер їде на з’їзд чародіїв, що скликаний на початок липня у Ґарштангу на острові Танедд. Вона вміло петляє і не користується магією, тому її важко вислідити. Тиждень тому вона була ще в Елландері, за моїми розрахунками, за три-чотири дні добереться вона до міста Горс Велен, від якого до Танедду — один крок. Їдучи до Горс Велену, вона має проїхати селищем Анхор. Вирушивши оце зараз, ти матимеш шанс перехопити тих, хто їде за нею. Бо за нею їдуть.

— Сподіваюся, — Ґеральт паскудно усміхнувся, — що то не якісь там королівські агенти?

— Ні, — сказав адвокат, дивлячись на металеву зірку, якою він грався. — Це не агенти. Але це й не Ріенс, який мудріший за тебе, бо після бою із Мішле затаївся у якійсь дірі й не висуває звідти носа. За Йеннефер їдуть троє найманих горлорізів.

— Я так здогадуюся, що ти їх знаєш?

— Я усіх знаю. І тому дещо тобі запропоную: залиш їх у спокої. Не їдь до Анхору. А я використаю свої знайомства й зв’язки. Спробую підкупити головорізів, перекупити контракт. Іншими словами — натравлю їх на Ріенса. Якщо вдасться…

Раптом обірвав себе, сильно замахнувся. Сталева зірка завила в польоті й з тріском ударила в портрет, просто в чоло Кодрінгера-старшого, дірявлячи полотно й майже до половини втикаючись у стіну.

— Добре, га? — широко посміхнувся адвокат. — Це зветься оріон. Заморський винахід. Тренуюся уже з місяць, влучаю майже завжди. Може придатися. На тридцять футів ця зірочка вбивча й не підводить, а сховати її можна в рукавичці чи за стрічкою капелюха. Вже рік оріони введені в озброєння нільфгардських спецслужб. Ха-ха, якщо Ріенс шпигує для Нільфгарду, буде кумедно, якщо знайдуть його із оріоном у скроні… Що ти на те?

— Нічого. Це твоя справа. Двісті п’ятдесят крон лежать у твоїй шухляді.

— Ясно, — кивнув Кордінгер. — Сприймаю твої слова як розв’язання мені рук. Помовчімо хвильку, Ґеральте. Вшануймо скору смерть пана Ріенса хвилиною скорботи. Чому ти, най тебе диявол, кривишся? Не маєш пошани до маєстату смерті?

— Маю. Занадто велику, щоб слухати ідіотів, які з неї сміються. Чи ти думав колись про власну смерть, Кодрінгере?

Адвокат важко закашляв, довго дивився на хустку, якою заслоняв рота. Потім підвів очі.

— Аякже, — сказав тихо. — Думав. Причому інтенсивно. Але що тобі до моїх думок, відьмаче? Поїдеш до Анхору?

— Поїду.

— Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобі говорять ці імена?

— Ні.

— Усі троє — непогані на мечах. Кращі за Мішле. Я б рекомендував би надійніше, далекобійну зброю. Наприклад, ті нільфгардські зірочки. Хочеш, я продам тобі кілька? Маю їх багацько.

— Не куплю. Непрактично. Шумлять у польоті.

— Свист діє психологічно. Може паралізувати жертву страхом.

— Можливо. Але може й попередити. Я зумів би від того ухилитися.

— Якби бачив, що в тебе кидають — беззаперечно. Я знаю, ти зумієш ухилитися від стріли чи арбалету… Але ззаду…

— Ззаду також.

— Брешеш.

— Закладемося, — холодно сказав Ґеральт. — Я повернуся обличчям до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Попадеш у мене — ти виграв. Не попадеш — програв. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Отримаєш інформацію про Дитя Старшої Крові. Швидко. У кредит.

— А якщо виграю?

— Також здобудеш ту інформацію і запропонуєш її Йеннефер. Вона заплатить. Не скривдить.

Кодрінгер відчинив шухляду й витягнув другий оріон.

— Розраховуєш на те, що я не прийму закладу, — констатував, не запитав.

— Ні, — усміхнувся відьмак. — Я впевнений, що ти його приймеш.

— Ризиковий ти хлоп. Чи забув? У мене совісті немає.

— Не забув. Усе ж надходить Час Погорди, а ти йдеш із прогресом і духом часу. Але я узяв до серця докори в анахронічній наївності, й цього разу ризикну не без надії на зиск. То що? Закладемося?

— Закладемося, — Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з променів і встав. — Цікавість завжди брала в мене верх над розумом, не говорячи вже про необґрунтоване милосердя. Повертайся.

Відьмак повернувся. Глянув на густо подірявлене обличчя на портреті й на оріон, що там стирчав. А потім закрив очі.

Зірка завила й ударила в стіну за чотири пальці від рами портрету.

— Ясна холера! — крикнув Кодрінгер. — Навіть не здригнувся, сучий ти сину!

Ґеральт повернувся й усміхнувся. Надзвичайно паскудно.

— А чого б мені було здригатися? Я чув, що ти кидаєш так, аби не поцілити.

У заїзді було порожньо. В кутку, на лаві, сиділа молода жінка із кругами під очима. Сором’язливо відвернувшись боком, годувала груддю дитину. Плечистий чолов’яга, може чоловік, дрімав поряд, спершись спиною на стіну. У тіні за піччю сидів ще хтось, кого Аплегатт не бачив у темряві кімнати чітко.

Господар підвів голову, побачив Аплегатта, помітив його вбрання і бляху із гербом Едірну на грудях і моментально спохмурнів. Аплегатт призвичаївся уже до таких привітань. Був він королівським гінцем, мав беззастережне право підводи. Королівські декрети були чіткими: гонець мав право в кожному місті, у кожному селі, у кожному