Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко
— Коли збираєшся бути з нами, — промовив Йорверт, — мусиш навчитися вбивати. Ми тут не в іграшки граємо… До речі, чому ти взагалі прийшов до нас? Чому не поїхав на Абрад?
— Бо хочу битися з поборниками, — із щирим юнацьким запалом відповів Ківан. — Хочу звільнити від них Лахлін. Якщо ми переможемо, не доведеться нікуди втікати.
Браден аб Мейлан скрушно зітхнув.
— На жаль, про таку перемогу нам годі й мріяти. Навесні ми рушимо на західне узбережжя, там роздобудемо корабель і попливемо на Абрад.
Ківан гостро зиркнув на нього:
— Тоді ви не повстанці, а просто бунтівники. Справжнє повстання має не меті повалення тиранічної влади, а не втечу від неї… — Він ураз зніяковів, збентежено опустив очі й переступив з ноги на ногу. — Даруйте за різкість, я не маю права дорікати вам. Увесь цей час я жив у добробуті, а ви страждали через свої переконання. Мені прикро за мої слова, вони образливі й несправедливі. Я сказав так зопалу, бо чекав від вашого повстання більшого… Та все одно хочу залишитися й допомогти вам. Може, до весни ви зміните свою думку. — Хлопець знову перевів погляд на Йорверта. — Ви згодні зі мною, правда ж? Інакше б не приєдналися до повстання, а поїхали б собі на Абрад. І тому створили цей маґічний знак, щоб чаклуни знали, куди йти. Я, мабуть, перший, так?
— Так, — підтвердив Йорверт. — Ти перший.
— Але не останній, — переконано мовив Ківан. — Будуть інші чаклуни. Багато чаклунів — хай лише звістка про повстання розлетиться по всьому Лахліну. Тоді ми станемо великою силою!
— Що ж, побачимо, — стримано сказав Йорверт. — І годі тут стовбичити, ходімо до печери. Ти ж, певно, змерз і втомився. Йти було далеченько.
— Власне, я їхав. Коня залишив за півтори милі звідси. — Ківан ще раз окинув поглядом невелике плато. — Боюся, тут йому немає місця. Тоді можете зарізати його на м’ясо… Хоча шкода, гарний кінь. Стрибунцем звати.
— Нам не потрібна конина, — заспокоїв його Йорверт. — Маємо вдосталь телятини та свинини. А про твого Стрибунця я подбаю. Як його знайти?
По дорозі до печери хлопець розповів, що стриножив свого коня в улоговині неподалік від входу до ущелини. А в теплій та затишній печері Йорверт запропонував йому роздягтися й запалив яскраве маґічне світло, яке миттю розбудило решту чотирьох ватажків. Зачувши про поповнення лав повстанців юним чаклуном, вони, ще напівсонні, накинулися на Ківана з цілою зливою запитань. Він відповідав їм уже без запалу, а спокійно, зважено й розсудливо. Зокрема, коли Аврон аб Кадуґан поцікавився, на яких підставах родичі відсуджують його спадок, Ківан пояснив:
— Мій батько привіз мою матір з Ініс Клиґану, вона була простого роду, ще й безприданниця, і мій дід не дав свого дозволу на цей шлюб. Проте батько не послухався його й одружився, а після дідової смерті вони з мамою підтвердили свої шлюбні обітниці. На той час я вже народився, тому дядьки з тітками завжди вважали мене байстрюком. Коли батько помер, вони звернулися до суду в Дин Делгані, і тамтешній суддя їх підтримав. Його рішення поки не набуло чинності, бо мій захисник спрямував апеляцію до Королівського Суду, але з того нічого не вийде…
Найпідозріливішим з усіх ватажків виявився сорокашестирічний Ф’яхран аб Ошін, опальний проповідник, який свого часу мав необережність припустити, що чаклунський хист не є грішним за своєю суттю і його можна обернути на службу людям (певна річ, під жорстким контролем Конґреґації). Він ставив хлопцеві дуже гострі та підступні запитання, намагався збити його з пантелику, загнати на слизьке, проте Ківан ні разу не заплутався у відповідях, не суперечив собі, як це трапляється, коли людина бреше й мусить вигадувати додаткові подробиці на ходу.
Десь через годину Аврон аб Кадуґан зауважив, що їхній новобранець має втомлений вигляд, і запропонував відкласти розмову до ранку, коли він трохи відпочине. Ківан, який на той час уже підживився шинкою з хлібом, неабияк зрадів цим словам, негайно влігся на запропонований йому сінник і миттю заснув. Четверо ватажків, включно з Браденом, що вже закінчив своє чергування, також полягали спати, а Йорверт, чия варта якраз починалась, і старий професор-вільнодумець разом вийшли з печери в морозну ніч.
— Розумний хлопчина, — сказав Аврон аб Кадуґан. — Дуже розумний.
— Ще б пак, — знизав плечима Йорверт; для нього це було самоочевидним. — Дурні чаклуни на Лахліні не виживають. Щоб не накликати на себе підозр, треба бути і розумним, і хитрим, і вкрай обережним.
— То ви йому вірите? Певні, що він не шпигун?
— Майже певен. Проте перевірити його історію не завадить. Уранці зустрінуся з моїми товаришами й попрошу їх усе з’ясувати. Пішов би до них просто зараз, але маю чергувати.
— Я вас заступлю, — запропонував професор, на що Йорверт і розраховував. — Однаково сьогодні вже не засну. Чим швидше ми впевнимося, що хлопцеві можна довіряти, то буде краще… А він сильний чаклун?
— Потенційно сильний, але невмілий. Та це не біда. Він розумний, тому вчитиметься швидко. До весни стане гарним бійцем.
— От і добре, бійці нам не завадять. А надто ж, бійці-чаклуни… Правду кажучи, Ейнаре, я теж не дуже вірив, що до нас приєднається ще бодай один чаклун. Якби вони були готові битися за звільнення Лахліну, то вже б давно підняли повстання. А так, кожен з них тільки й мріє про втечу на Абрад.
— Досі вони не мали змоги згуртуватися, — сказав Йорверт, як говорив це багато разів. — А наше повстання дає такий шанс. Чаклуни йтимуть до нас, бо не боятимуться, що це якась хитромудра пастка поборників. Ківан лише перша ластівка, повірте мені…
Закінчивши розмову з професором, Йорверт повідомив решті вартових, що залишає їх під орудою Аврона аб Кадуґана, і став спускатися стежкою в ущелину. А коли з табору його вже не могли побачити, перейшов через Тиндаяр
