Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Добре сказано, — втрутився чародій Радкліфф. — Нелюдськи. Відьмаки є мутантами, тому швидкість їхніх реакцій…

— Не розумію, про що ви говорите, пане магіку. — Войовниця скривила губи ще паскудніше. — Занадто вже ваші слова вчені. Я одне відаю: жоден рубайло, якого знала я чи знаю, не може рівнятися із Ґеральтом з Рівії, Білим Вовком. Тому я не вірю, що міг він бути переможеним у битві, як пан ґном тут теревенить.

— Кожен рубайло — дупа, якщо ворогів купа, — відгукнувся прислів’ям Шелдон Скаґґс. — Так ельфи кажуть.

— Ельфи, — прохолодно заявив високий світловолосий представник Старшого Люду, який стояв поряд із чарівним капелюшком, — не звикли висловлюватися так по-простацькому.

— Ні! Ні! — запищали з-за зелених кашне дочки комеса Віліберта. — Відьмак Ґеральт не міг загинути! Відьмак знайшов призначену йому Цірі, а потім чародійку Йеннефер, і всі троє жили довго й щасливо! Правда ж, майстре Любистку?

— Це ж балада була, зацні панянки, — позіхнув спраглий до пива гном, виробник залізного реманенту. — Де б у баладі правду шукати? Правда — одне, поезія — інше. Узяти хоча б оту… Як її там було? Цірі? Ну, славетну Несподіванку. Уже ж її пан поет цілком з пальця висмоктав. Бував я у Цінтрі, та й не раз, і знаю, що тамтешній король і королева бездітною парою жили, ані дочки, ані сина не мали…

— Брехня! — крикнув рудий чоловік у куртці з тюленячої шкіри, з картатою хусткою на голові. — Королева Каланте, Левиця з Цінтри, мала доньку, звали її Паветта. Ота разом із чоловіком пропала під час морської бурі, морська безодня їх поглинула, обидвох.

— Самі ж бачите, не брешу я! — призвав усіх у свідки залізний реманент. — Паветтою, а не Цірі, звалася принцеса Цінтри.

— Цірілла, прозвана Цірі, власне, донька отієї втонулої Паветти, — пояснив рудий. — Онука Каланте. Не принцесою вона була, а княжною Цінтри. Саме вона — оте призначене відьмакові Дитя-Несподіванка, це її, ще до того як народилася, королева поклялася віддати відьмакові, як це пан Любисток наспівував. Але відьмак її знайти та забрати не зміг, тут пан поет із правдою розминувся.

— Розминувся, аякже, — втрутився у розмову жилавий молодик, який, судячи з одягу, був підмайстром у мандрівці, яка передувала екзамену на майстра. — Оминуло відьмака його призначення. Цірілла загинула під час облоги Цінтри. Королева Каланте, перш ніж кинутися з вежі, власноруч заподіяла княжні смерть, аби живою та не потрапила у пазурі Нільфгарду.

— Не так воно було, зовсім не так, — запротестував рудий. — Княжну вбили під час різанини, коли намагалася вона втекти з міста.

— Так чи інакше, — крикнув залізний реманент, — не отримав відьмак отієї Цірі! Збрехав поет!

— Але красиво збрехав, — сказала ельфійка в капелюшку, притуляючись до високого ельфа.

— Не про поезію тут мова, тільки про факти! — заволав підмайстер. — Кажу ж, княжна загинула від рук власної бабці. Кожен, хто в Цінтрі був, може те підтвердити!

— А я кажу, що вбито її на вулицях, коли втікала, — заявив рудий. — Знаю про те, бо, хоч і не родом із Цінтри, був я у дружині ярла зі Скелліґе, який допомагав Цінтрі під час війни. Король Цінтри, Ейст Турсех, як усі знають, за походженням із островів Скелліґе, був ярлу дядьком. А я у дружині ярла бився у Марнадалі й у Цінтрі, а потім, після поразки, під Содденом…

— Ще один комбатант[4], — буркнув Шелдон Скаґґс до ґномів, які збилися навколо нього. — Самі герої й воїни. Гей, людці! Чи є між вами хоч один, котрий не воював під Марнадалем чи Содденом?

— Жарти не на часі, Скаґґсе, — докірливо промовив високий ельф, обіймаючи красу в капелюшку в спосіб, що мав би розвіяти можливі сумніви інших залицяльників. — Нехай тобі не здається, що під Содденом ти бився сам-один. Я, щоб далеко не шукати, також брав у тій битві участь.

— Цікаво, з якого боку, — сказав Радкліффу комес Віліберт пошепки, але добре чутно, що ельф цілковито проігнорував.

— Як скрізь відомо, — продовжував він, навіть не глянувши в бік комеса й чародія, — десь понад сто тисяч вояків устало на полі в другій битві під Содденом, з яких щонайменше тридцять тисяч було вбито чи покалічено. Подякувати нам належить панові Любистку, що в одній зі своїх балад він увіковічив той славетний, але страшний бій. І в словах, і в мелодії тієї пісні чув я не вихваляння, а попередження. Повторюю, хвала й безсмертна слава панові поетові за баладу, яка, може, дозволить у майбутньому уникнути повторення трагедії, якою була та жорстока й непотрібна війна.

— Ич, — сказав комес Віліберт, дивлячись на ельфа з викликом. — Цікаві речі ви, мосьпане, відшукали в баладі. Кажете, непотрібна війна? Хотіли б уникнути трагедії у майбутньому? Маємо ми розуміти, що, коли б Нільфгард ударив по нам знову, ви радили б капітулювати? Покірно прийняти нільфгардське ярмо?

— Життя — це дар безцінний, і належить його берегти, — холодно відказав ельф. — Ніщо не виправдовує різанин і гекатомб[5], якими були обидві битви за Содден, і програна, і виграна. Обидві коштували для вас, людей, тисяч життів. Втратили ви нечуваний потенціал…

— Ельфійські балачки! — вибухнув Шелдон Скаґґс. — Дурнувата балаканина! То була ціна, яку треба було заплатити, щоб інші могли жити гідно й у мирі, замість того аби дати нільфгардцям закувати себе в кайдани, осліпити, загнати під батіг до сіркових шахт і соляних копалень. Ті, хто загинув геройською смертю і, дякуючи Любистку, житиме вічно в нашій пам’яті, навчили нас, як боронити власний дім. Співайте ваші балади, пане Любистку, співайте їх усім. Не піде наука ваша плазом, а повернеться до всіх нас, от побачите! Бо не сьогодні, так завтра Нільфгард рушить на нас знову, запам’ятайте ці слова! Зараз вони зализують рани й відпочивають, але вже наближається день, коли знову побачимо ми їхні чорні плащі й пір’я на шоломах!

— І чого їм від нас треба? — скрикнула Вера Левенгаупт. — Чого вони на нас визвірилися? Чого не залишать нас у спокої, не дадуть жити й працювати? Чого вони хочуть, ті нільфгардці?

— Хочуть нашої крові! — гарикнув комес Віліберт.

— І нашої землі! — завив хтось із натовпу хлопів.

— І наших баб! — підтримав Шелдон Скаґґс, грізно блискаючи очима.

Кілька осіб пирхнуло від сміху, але нишком і крадькома. Бо хоча ідея, що хтось окрім ґномів зміг би хотіти