Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
— Як твої руки? — спитав тихо Ждан, коли ми вийшли на берег. Бурхлива водойма в світлі зір виблискувала розкішною красою. Місяця не було. Світ довкола набув синіх та сірих кольорів, і тільки плями снігу видавались білосніжними навіть в темряві.
— Я можу загоїти їх, але, боюсь, тебе розчарує метод, на який я розраховую, — мовила я так само неголосно. — Просто вони дуже болять, і я...
— Зроби все, що потрібно, Анно.
— Впевнений? Я справді боюсь тебе злякати, — завагалась.
— О, повір, це непросто. Я зрозумію.
Я кивнула і підійшла до найближчого з дерев, — могутньої, ще сповненої життєвих сил ялини. Притулилась до товстезного стовбура, пройшовши поміж крислатих колючих гілок. Щокою відчула шершавість кори. Торкнулась її чорними руками, що ледве слухались. Від болю опіків забивало памороки. Якось тоді, як я зцілила Златодару, то пережила страшні муки і тільки завдяки здобутому умінню їм не піддаватись, зуміла триматись в печері. Але зараз... відчула, як щоками знову течуть сльози.
— Пробач, — прошепотіла я, цілуючи кору. Мені шкода було дерево, але я знала, що його життєві сили можуть мене зцілити. Напевне, Стожарові не варто так робити... Та можливість бути не покаліченою і знову сильною в присутності двох неймовірно небезпечних людей здавалась нагальнішою.
Я відшукала подумки золотаве єство, що затаїлось глибоко в деревині. Воно не було схожим на людську свідомість, але я однаково відчувала, що можна спілкуватись і з ним... Зрештою, я також уже не геть-чисто людина.
— Прошу... допоможи зцілитись. — мовила я. Не хотіла наказувати.
Деревне серце на мить завмерло, відчуваючи мій біль. А тоді золотисте сяйво раптом потекло назовні, просочуючись крізь десятиліття вікових кілець, і досягло потемнілої спеченої плоті. Біль зник.
Я заплющила очі, відчуваючи дивне вмиротворення. Сила природи сповнювала мене, тамуючи не тільки фізичну муку, а й духовну. Вперше відчула вдячність до Ждана за те, що він витяг мене на деякий час із печери — думки прояснялись.
Відійшла від дерева, коли відчула, що всередині воно починає згасати. Руки відновились, чорнота зійшла і шкіра стала, наче й не було ніяких ушкоджень. Поглянула на ялину і сумно побачила, як кілька великих гілок на ній всохлись.
— Я не знав, що ти так умієш.
— Читала про це і, як виявилось, умію. Але мені не подобається, що доводиться чинити жорстоко, хай навіть з ялиною. Треба відрубати сухі гілки, щоб дерево не вмерло через них. Ти зможеш?
Ждан довгу мить хотів відмовитись — я це бачила. Тигран погодився б одразу, але його батько не був таким спраглим помагати просто так, та ще й рослині. Але тоді він кинув погляд на мої руки і, побачивши, що вони дійсно зцілились, зітхнув і поліз на стовбур. Добре, що він мав з собою довгого ножа.
Хвилин за двадцять кілька великих гілок лежали на землі, а ми з Радником сиділи поряд і доволі довго тишу порушував тільки шум Дівчини.
— Ждане, я не хочу їх убивати. Є інший шлях, — нарешті мовила я. — Ти чув усе.
— Вони можуть зрадити нас, повернутись сюди, відшукати Павутиння і всіх вирізати. Вони допитають наших людей, катуватимуть їх, а тоді дізнаються, де знайти інші поселення, більш віддалені від кордону. В одному з них виховують наших дітей. Їх усіх також уб’ють.
Я опустила голову, закривши лице руками. Ждан обійняв мене за плечі.
— Ти дуже добра і милосердна, Стожаре. І я розумію, чому ти хочеш вчинити так, як пропонуєш. І розумію, що хочеш повернути свого друга чи хлопця, чи хто він такий, додому. Як усвідомлюю і те, що, можливо, й ти хочеш вернутись туди, хоча і не кажеш цього відверто. Але не обов’язково взагалі посвячувати в свої плани дарвенхардців. У тебе є я, Тигран та Златодара. Є Воля. Є інші, хто поможе тобі, якщо захочеш чогось.
— А як же те, що ми з Ханною такі схожі? Між нами напевне є якийсь зв’язок, — мовила я. — Що з цим?
— Я не знаю... — признався він.
— Ждане, я не хочу вдавати з себе рятівника чи щось подібне, але я бачила думки Всевлада. Йому його ж співвітчизники заподіяли зла більше, аніж багатьом підкореним. Він хоче смерті белатів, до метеїв йому байдуже. В його душі багато пітьми, але там є надія. Він же наче принц, чи не так? Хіба погано, якщо сам белатський принц буде зобов’язаний своїм звільненням Стожару? А ще він закоханий в Ханну. Напевне, це негарно, але... вона може бути важелем впливу на нього. Принаймні, її безпека. Він готовий до співпраці. А якщо прикидатиметься, то клятва, скріплена рукостисканням зі мною, допоможе.
— Ти впевнена в цьому?
— Ні, чесно кажучи. Але ж і дарвенхардці не знають моїх думок з цього приводу, — всміхнулась я. Ждан пирхнув і похитав головою.
— А Ханна? Що з нею? Вона теж кохає Всевлада, він важливий для неї? Чи не пожертвує вона ним в разі чого?
