Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
Зуфар, не дослухавши, потягнув туди. Ми стояли на краю прірви, що дихала мороком і сирістю.
— Присвіти, — прошепотів товариш, даремне вглядаючись у непроглядну темінь.
— Дивись, — не втримавшись, крикнув я, — там якісь балки, схожі на укріплення ходу!
— Невже й справді підземелля??
— Та й як спуститись туди? Може…
Раптом земля під ногами розтанула мов сніг на сонці. Я встиг лише здивовано зиркнути на Зуфара і прямими ногами полетів донизу.
— Айхо!!! — почув десь згори. — Айхо!!!
Я чув Зуфара, але руки мовчки потягнулися до синця на лобі. В голові гуділо, як на сакарійському базарі, кольорові кола миготіли перед очима. Повільно намацавши вогняну квітку, я озирнувся.
— Зуфаре-е-е… — промимрив. — Спускайся! Схоже, ми потрапили за адресою.
— Чекай! Вже-е-е-е…
На голову посипалась холодна земля, і гучно звалився Зуфар. Ми стояли, потираючи синці й від здивування пороззявляли роти.
— Ти колись бачив щось подібне?
— Ні-і-і… Навіть не підозрював, що таке існує…
Попереду чорнів велетенський прохід, в якому могли поміститися, не згинаючись, троє вершників на довголапих анжирах. Висота кам’яного коридору вражала!
— Думаю, все це збудовано не для людей, — прошепотів Зуфар.
— Гадаю, що і не людьми… — приголомшено додав я. Востаннє озирнувшись, ми невпевнено рушили вперед. Велетенський коридор, майстерно викладений дивним чорним камінням, гучною луною відбивав кожен наш боязкий крок, наче відгаркувався від непрошених гостей. Неприродно гладкий, ідеально чорний камінь виблискував так, ніби його щойно відтерли і намастили воском. Здавалось, що тут щодня проходила з мітлою покоївка. Навіть під ногами не назбиралося пилюки. Кожного разу, коли я опускав палаючу квітку донизу, у темному навощеному дзеркалі бачив власне відображення, ще два рухалися зліва, два справа. Наче цілий гурт Зуфарів і Айхо крокували під землею.
— А це ще що таке?!
Зуфар зупинився так різко, що я наштовхнувся на нього, голосно ойкнувши.
Перед нами з блискучої чорноти визирнула вмурована нависаюча велетенська арка. Її гладкий дзеркальний камінь був увесь списаний незнайомими чудернацько виведеними знаками.
— Руни… — прошепотів я і зачаровано витріщився на дивовижне творіння.
— Здається, це не просто так…
Товариш з обережністю озирнувся. Наче спиною відчувши небезпеку, обернувся і я. А коли повернув голову до арки, то ледве не зомлів від жаху. Айхо зліва, Айхо справа, знизу, зверху… А де ж Зуфар?!.
Скуйовджений, наляканий я розгублено крутнувся навколо. Здалося, що малюнок арки ожив і вишкірився злою посмішкою.
— Зуфаре! — щодуху загукав я, але ніхто не відповів.
— Зуфаре! Клята арка!
Я кинувся вперед, ніби за німим мороком міг ховатися друг. Та несподівано мене зупинила невидима рука, і засліпило яскраве зелене світло. Кожен візерунок рун заіскрився, закрутившись у магічному танку. Все так само раптово зникло. Я знову стояв у блискучому дзеркальному коридорі, а на мене з широко розплющеними, повними жаху, очима глипав Зуфар.
— Айхо, — видавив із себе товариш. — Що це було?
Я боязко обернувся на погрозливо нависаючу арку. Не пам’ятаю, щоб її минав. Арка наче перестрибнула за спини.
— Ти думаєш про те саме, що і я? — спитав друг, потрохи приходячи до тями.
— Це портал…
— Невже вони існують?!! Я чув про них лише в казках, і то в найдревніших…
— Отже, ми тепер хтозна-де.
— Угу… Можливо, в іншому кінці Шанталії.
— Та й чи в Шанталії… — протягнув я. — Під землею, не знаємо де вихід, а шанси знайти Делею рівні нулю. Щось це мені до болю нагадує…
— Не кисни, щось придумаємо, — сказав Зуфар і якось непевно усміхнувся.
— Може, повернутися назад?
— Опинимося недалеко від завалу, але хоча б виберемося звідси.
— Чекай, давай візьмемось за руки. Ступимо одночасно, хтозна на що здатна ця штука.
Ми вчепились один в одного, наче потопаючий за рятувальника. Зробили невпевнено крок вперед, ще один, ще… Ось минули арку… Але нічого не відбувалось.
— Може, вона зламана?
— Таке враження, що арка насміхається…
— Спокійно, — зупинився Зуфар. — А що, як портал працює лише в одному напрямку?
— Не розумію… Гаразд, давай знову спробуємо пройти крізь арку.
Ми ледве ступили крок і чорні символи заіскрились зеленим, простір вислизнув з-під ніг, руни ожили. Арка знову опинилась за спинами.
— Тепер хоч знаємо, що йти доведеться лише вперед, — намагався жартувати Зуфар.
— Іншого шляху немає, сподіваюсь, квітка горить довго.
Невдовзі велетенським підступним ворогом повстав ще один портал. Перетинати його не поспішали. Не знаю, чого більше остерігалися: потрапити невідомо у які світи, чи все у той же остогидлий дзеркальний коридор.
— Тепер розумію, чому Авгус не хотів, щоб ми потрапили в цю кляту Вежу.
Зуфар і я застигли перед аркою у войовничій позі, наче вона
