Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

* * *

Каладін спантеличено закліпав очима. Він лежав не в заглибині з Тіеном, а на плато.

Було чутно, як удалині гинуть люди.

Він ненавидів згадувати про той день. І ледь не шкодував, що подався тоді на пошуки Тіена. Бо йому б не довелося стати свідком. Безсило стоячи на колінах, дивитися, як убивають його брата.

Й ось тепер це відбувалося знову. Скеля, Моаш, Тефт. Усі вони мали загинути. А він — ось вам, будь ласка, лежить, знову безсилий зарадити. Заледве здатний поворухнутися. Почуваючись цілковито виснаженим.

— Каладіне, — прошепотів чийсь голос. Він закліпав. Перед його обличчям зависла Сил. — Ти знаєш Слова?

— Усе, чого я хотів, — це захистити їх, — кволим голосом відказав він.

— Тому я й тут. Слова, Каладіне!

— Вони загинуть. Мені не врятувати їх. Я…

Амарам перебив його людей у нього на очах.

Невідомий Сколкозбройний убив Даллета.

Якийсь світлоокий убив Тіена.

«Ні».

Каладін перевернувся й, похитуючись, через силу зіп’явся на зрадливі ноги.

«Ні!»

Його команда ще не навела свого мосту. Це його здивувало. Вони й досі штовхали його через прірву, а сповнені нетерпіння паршенді скупчувались на іншому боці, і їхній наспів ставав усе нестямнішим. Йому здалося, ніби він марив кілька годин, але насправді це тривало всього кілька ударів серця.

«НІ!»

Перед ним стояли Лопенові ноші, де серед спорожнених бурдюків і драних бинтів примостився спис, чиє сталеве вістря виблискувало на сонці. Ратище шепотіло до нього. Це жахало й водночас манило.

«Що ж, коли надійде час, сподіваюсь, ти виявишся готовим. Бо цим хлопцям не обійтися без тебе».

Він ухопив спис — першу справжню зброю, яку тримав у руках після шоу, влаштованого в проваллі так багато тижнів тому. А тоді кинувся бігти. Спочатку повільно. Але поступово набираючи швидкість. Відчайдушно — адже все тіло почувалось знеможеним. Проте він не зупинявся. А все настирливіше просувався вперед, поспішаючи до настилу. Міст лише наполовину навели над розколиною.

Сил летіла попереду, схвильовано озираючись.

— Слова, Каладіне!

Скеля скрикнув, коли командир заскочив на міст, що наводився. Дерев’яна конструкція під його ногами хиталася. Вона зависала над прірвою, але ще не досягла її протилежної сторони.

— Каладіне! — зойкнув Тефт. — Що ти робиш?

Добігши до краю настилу, той заволав. І, знайшовши в собі крихітний залишок сил, здійняв списа й зістрибнув з краю дерев’яної платформи, пролетівши в повітрі над темною безоднею.

Обслуга злякано заверещала. Стривожена спрен запурхала поруч нього. А паршенді приголомшено позводили очі, витріщившись на самотнього мостонавідника, який линув до них повітрям.

У його знеможеному, виснаженому тілі практично не залишалося сили. І в ту мить, коли час немов зупинився, він глянув долі — на своїх ворогів. Паршенді з їхньою мармуровою, чорно-червоною шкірою. Солдатів, які здіймали майстерно виготовлену зброю, немов намагаючись дістати його ще в небі. Чужинців, живих дивовиж у панцирних нагрудниках і шоломах, що скидалися на ярмулки. Багато з них мали бороди.

З уплетеними в них осяйними самоцвітами.

Каладін зробив вдих.

Наче міць самого спасіння — немов сонячні промені з очей Всемогутнього — з тих самоцвітів ринуло Буресвітло. Воно струмувало в повітрі, утягуване видимими потоками, мов осяйні стовпи люмінесцентного диму. Крутячись, вертячись і звиваючись, мов невеличкі хмаринки диму над комином, аж доки не врізалося в нього.

І буря знов ожила.

Каладін гупнув об кам’яний карниз. У ногах раптом з’явилася сила, а розум, тіло та кров ожили від припливу енергії. Стискаючи під пахвою списа, він приземлився в положенні напівприсівши, і внаслідок удару невеличке кільце Буресвітла хвилею розкотилося від нього, стелячись по камінню. Ошелешені паршенді позадкували — їхні очі широко розплющились, а спів захлинувся.

Струминка Світла загоїла рани на руці. Каладін усміхнувся, виставивши перед собою списа. Той здавався таким же знайомим, як тіло давно втраченої коханої.

«Слова», — проговорив чийсь наполегливий голос, немов звертаючись простісінько до його свідомості. І в ту ж мить Каладін здивовано усвідомив, що він знає слова, хоча ніколи й ні від кого їх не чув.

— Я захищатиму тих, хто не в змозі захистити себе сам, — прошепотів хлопець.

Другий ідеал Променистих лицарів.

* * *

Повітря здригнулось від тріску, немов від нечуваної сили розкоту грому, хоча на небі не було ні хмаринки. Тефт, спотикаючись, позадкував — бо настил щойно став на місце — і раптом відчув, як у нього разом з рештою обслуги відвисла щелепа. Каладін вибухнув енергією.

З нього вирвався потік білизни´, хвиля білого диму. Буресвітло. Ударна хвиля врізалася в першу шеренгу паршенді й відшпурнула їх назад, а самому Тефту довелося здійняти руку, захищаючись від яскравості спалаху.

— Щось тільки-но змінилося, — прошепотів Моаш, теж затуляючись. — І то щось дуже важливе.

Каладін здійняв списа. Потужність світла почала спадати, вщухаючи. З його тіла заклубочилось більш приглушене сяйво. Променисте, мов дим ефірного вогню.

А неподалік дехто з паршенді кинувся навтьоки, проте інші ступили вперед, загрозливо здійнявши зброю. Каладін вихором налетів на них — ожилим ураганом сталі, дерева та рішучості.

68

Ешонай

«Вони назвали його Останньою Руйнацією, але це брехня. Наші боги збрехали. Ох, які ж вони брехуни! Гряде Вічновій. Я чую його шепіт, бачу його буряну стіну, знаю, яка в нього серцевина». — Танатанес, 1173, за 8 секунд до смерті. Досліджувався азішський заробітчанин. Зразок заслуговує на особливу увагу.

Солдати в синьому волали, раз по раз видаючи бойовий клич, щоб підбадьорити себе. Ці звуки за спиною Адоліна нагадували гуркіт лавини, доки він, широко замахуючись, орудував Сколкозбройцем. Стати в якусь класичну стійку було нíяк. Він мав продовжувати шлях, пробиваючись крізь паршенді й ведучи своїх людей до західного провалля.

Батьків і його власний ришадіуми все ще були неушкоджені, несучи на собі кількох поранених крізь задні шеренги. Однак Сколкозбройні не наважувались сісти верхи. В умовах ближнього бою коней запросто могли порубати, і верхівці опинилися б долі.

Такий маневр на полі битви був би неможливий без Сколкозбройних. Прорив крізь ряди численнішого противника? Здійснюваний пораненими, виснаженими людьми? Та їх би вмить затисли й розчавили!

А от Сколкозбройних не так легко спинити. У своїх Збруях, що сочилися Світлом, навідліг змахуючи блискучими шестифутовими клинками, Адолін і Далінар проривали оборону паршенді й утворювали діру, пролом. А їхні люди — еліта алетійських військових таборів