Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд
— Виробляють робочі. Ти просто загрібаєш гроші.
— Прибуток йде на податки і в справу. Я тільки що вклав цілий статок у новий прокатний стан!
— Справа, справа, справа! Коли я прошу тебе віддати крихітний шматочок суспільству, нужденним, ти реагуєш так, ніби я хочу очі тобі видряпати! Невже ти волієш бачити, як люди вмирають, аніж пожертвувати крихти на їх порятунок? Невже гроші дійсно означають для тебе більше, ніж людське життя, Говард? Невже ти настільки жорстока і бездушна людина?
Батько на мить опустив голову, потім спокійно сказав, що надішле золото. Його тон знову став ласкавим. Він сказав, що не хоче, щоб люди вмирали, і сподівається, що гроші допоможуть. І запропонував іти спати.
— Своїми суперечками ти вивів мене з себе, Говард. Ти не можеш жертвувати добровільно. З тебе потрібно все витягати, та ще й шукати підходящий момент. Ти зараз погодився тільки через свою хіть. Ні, ти дійсно думаєш, що в мене немає ніяких принципів?
Батько лише повернувся і пішов геть. Раптово він помітив сидячу на підлозі Ніккі і зупинився. Вираз його обличчя налякав її — не тому, що воно було злим або жорстоким. Щось було в його очах, дуже багато невисловленого. Він не мав права проявити свої почуття — і це буквально вбивало його. Виховання Ніккі було справою матері, і батько дав їй слово не втручатися.
Відкинувши з чола світле волосся, він підібрав свій плащ і рівним тоном сказав матері, що у нього є деякі справи на роботі.
Коли батько пішов, мати нарешті теж помітила Ніккі, що гралася на підлозі в плетиво кольчуги. Схрестивши руки на грудях, вона деякий час стояла над дочкою.
— Знаєш, твій батько пішов до повій. Впевнена, що саме за цим він і пішов. До повій. Може, ти ще занадто мала, щоб зрозуміти мої слова, але я хочу, щоб ти знала і ніколи не довіряла йому. Він погана людина. Я не стану його повією. А тепер залиши своє заняття і пішли зі мною. Я йду до моїх друзів. Пора тобі підключатися і починати цікавитися потребами інших, а не тільки власними.
У будинку, куди привела її мати, сиділи кілька чоловіків і жінок і про щось серйозно розмовляли. Коли вони чемно запитали про батька, матір Ніккі різко відповіла: «Він пішов на роботу або до повій. Вже не знаю, чим саме він займається, але вплинути не можу ні на те, ні на інше». Кілька жінок заспокійливо торкнулися її руки, кажучи, що розуміють, наскільки важка її ноша.
В іншому кінці кімнати мовчки сидів чоловік, який дивився на Ніккі зловісно, як сама смерть.
Мати швидко забула про батька, цілком поринувши в міркування про тяжке становище простих городян. Люди страждали від голоду, травм, хвороб, відсутності освіти і спеціальності, безробіття. У багатьох була купа дітей, яких потрібно прогодувати, старі батьки, за якими потрібен догляд… Ні одягу, даху над головою — і інше, інше, інше. Все це так лякало!
Ніккі завжди турбувалася, коли мати заявляла, що так більше тривати не може і треба щось робити. Їй дуже хотілося, щоб хто-небудь скоріше щось зробив.
Дівчинка слухала, як друзі матері говорять про поганих нетерпимих людей, які проявляють ненависть до знедолених, і боялася стати такою ж поганою і жахливою. Ніккі не хотіла, щоб Творець покарав її за те, що у неї холодне серце.
Мати з друзями довго оповідали про свої глибокі переживання, причому кожен, хто висловлювався, як правило поглядав на похмуро сидячу біля стіни людину, а той стежив за всіма темними настороженими очима.
— Ціни на товари просто скажені, — сказав чоловік з важкими повіками. Він сидів, скорчившись на стільці, як купка брудного одягу. — Це нечесно. Не слід дозволяти торговцям піднімати ціну, коли вони захочуть. Герцог повинен щось зробити. Адже король до нього прислухається.
— Герцог… — Протягнула матір і надпила ковток чаю. — Так, я завжди вважала герцога людиною, яка симпатизує нашій справі. Вважаю, його можна переконати ввести відповідні закони.
Мати глянула поверх позолоченої облямівки на сидячого біля стіни чоловіка.
Одна жінка сказала, що умовить чоловіка підтримати герцога в такому разі. Інша запропонувала написати листа на підтримку цієї ідеї.
— Люди голодують, — вимовила зморшкувата жінка, коли розмова зів'яла. Решта згідно забурмотіли. — Я кожен день це бачу. Якби тільки ми могли чимось допомогти нещасним!
Ще одна жінка стрепенулася, як квочка, готова знести яйце.
— Просто жахливо, що ніхто не хоче брати їх на роботу, коли роботи навколо повно!
— Знаю, — кивнула мати, цокнувши язиком. — Я вмовляла Говарда до посиніння. Він наймає тільки тих, кого хоче, а не тих, хто найбільше потребує роботи. Це ганьба!
Решта їй поспівчували.
— Це неправильно, що у небагатьох є куди більше, ніж їм потрібно, а у більшості — майже нічого, — сказав чоловік з важкими повіками. — Це аморально.
— Людина не має права жити заради себе самого, — поспішно вставила мати, відщипуючи шматочок тістечка і косуючи на похмурого чоловіка біля стінки. — Я постійно повторюю Говарду, що самопожертва — найвищий моральний обов'язок людини і єдина причина його появи на цьому світі. У цьому зв'язку, — проголосила мати, — я вирішила пожертвувати на нашу справу п'ять тисяч золотих крон.
Присутні захоплено заахали, дякуючи матері за її щедрість. І дружно вирішили, скоса поглядаючи в інший кінець кімнати, що Творець винагородить її в наступному житті. Потім почали обговорювати, як багато вони тепер зможуть зробити, щоб допомогти знедоленим.
Нарешті мати повернулася до Ніккі, деякий час дивилася на
