Гробниці Атуану - Урсула К. Ле Гуїн

дерев тоненьким голоском озвалася якась пташка: "Дінь, дінь!" Між деревами біг потічок, хоч і вузький, але доволі швидкий. Його чисті води прудко мчали по кам'яному річищу, зриваючись з уступів і не встигаючи замерзнути. Тенар дивилася на струмок мало не з острахом — вона надто звикла до безмовної та повільної пустелі, до ледачої ріки, до неквапного ширяння яструбів і непорушних хмар у високому небі.

Вранці вони розділили останній корж і грудку сиру, трохи перепочили — і рушили далі.

Надвечір Гед і Тенар опинилися високо в горах. Було хмарно і вітряно, пробирав мороз. Вони зупинилися у видолинку, на березі річки, де було вдосталь дров, і, назбиравши хмизу, розпалили справжнє багаття. Від гарячого полум'я Тенар стало затишно і радісно на душі. У дуплі поваленого дерева вона знайшла кілька жмень волоських горіхів — очевидно, їх припасла на зиму білка. Там були ще якісь горіхи з гладенькою шкаралущею. Гед сказав, що у нього на батьківщині їх називають "убер". Тенар спритно трощила горіхи замашним каменем, чесно ділячись "здобиччю" із Гедом.

— Шкода, що ми не можемо залишитися тут, — сказала вона, окинувши поглядом долину. — Тут гарно!

— Так, справді непогано, — погодився Гед.

— І ніколи не буває людей.

— Бувають, але рідко... Я теж народився в горах, — сказав він. — На острові Ґонт. Якщо рушимо на північ, то по дорозі на Хавнор будемо пропливати повз найвищу гору Ґонту. Вона просто чудова взимку — здіймається над морем, наче велетенська біла хвиля. А за горою, на березі річки, знаходиться моє рідне село. А де народилася ти, Тенар?

— На півночі Атуану. Здається, в Ентаті. Уже й не пригадаю.

— Невже тебе забрали такою малою?

— Мені було п'ять років. Пам'ятаю лише полум'я у кабиці... Більше нічого.

Гед потер підборіддя, вкрите рідким заростом. Він виглядав замисленим і суворим. У темряві дівчина дивилася на чаклуна, осяяного полум'ям вогнища, і усвідомлювала, що ніколи не зізнається йому про те, що коїться у неї на душі.

— Що ти робитимеш на Хавнорі? — запитав Гед, дивлячись у вогонь. — Ти... Я й подумати не міг... Ти й справді відродилася!

Тенар кивнула і ледь усміхнулася. Їй подобалося це відчуття нового життя, яке щойно розпочиналося.

— Тобі потрібно вивчити мову.

— Твою мову?

— Авжеж!

— Добре, я готова!

— Чудово! Це — "кабат", — і Гед кинув крихітний камінець у поділ її чорної мантії.

— Кабат... Це по-драконячому?

— Ні, ні! Тобі не потрібні заклинання, ти розмовлятимеш з людьми, а не з драконами!

— А як буде "камінь" мовою драконів?

— "Толк", — відповів Гед, — але не набивайся до мене в учні! Я хочу навчити тебе мови, якою розмовляють люди Архіпелагу, у Внутрішніх землях. Адже я вивчив твою мову, коли плив сюди!

— Щоправда, говориш ти доволі кумедно...

— Та мабуть... А тепер: "Аркемі кабат!", — і Гед простягнув руку, показуючи, щоби вона подала йому камінь.

— Мені конче плисти на Хавнор?

— А ти маєш куди податися?

Дівчина промовчала.

— Хавнор — чудове місто, — продовжував Гед. — А ти принесеш туди втрачену святиню — каблучку Ерет-Акбе, знак вічного миру. Хавнорці зустрінуть тебе, як принцесу! Вони вшановуватимуть тебе за безцінний дарунок, і ти сповна відчуєш їхню гостинність. У цьому місті живуть достойні та шляхетні люди. Серед хавнорців немає світлошкірих, тож вони наречуть тебе Ясною Панною і захоплюватимуться твоєю юністю і красою. Ти матимеш десятки суконь — таких, як та, яку я виткав для тебе своїми чарами. Але тепер ці шати будуть справжніми. Ти дізнаєшся, що таке шана, вдячність і любов. Хоча досі ти знала лише самоту, морок і заздрість.

— У мене був Манан, — заперечила Тенар і жалібно скривилася. — Він любив мене і завжди був лагідним зі мною. Манан хотів захистити мене, а я його вбила... Там, у чорній безодні... Ні, я не хочу на Хавнор. Я би воліла залишитися тут...

— Тут? На Атуані?

— У горах. Отут, де ми зараз.

— Що ж, Тенар, — промовив Гед серйозно і тихо, — тоді ми залишимося тут удвох. Але в мене немає ножа, і коли піде сніг, нам буде непереливки. Але доки ми зможемо добувати їжу...

— Та ні, я розумію, що ми не можемо тут залишитися. Мабуть, я просто дурепа, — промовила Тенар і, розсипаючи горіхову шкаралупу, підвелася, щоби підкинути у багаття дров.

У своїй чорній брудній мантії і поношеному плащі дівчина виглядала дуже худою і прямою, немовби жердина.

— Усе те, чого мене навчали, зараз нічого не варте, — сказала вона, — та більше я нічого не знаю. Але я спробую навчитися.

Гед відвернувся вбік, скривившись, наче від болю.

* * *

Наступного дня вони здолали гребінь темно-жовтого гірського хребта. На перевалі лютував вітер зі снігом, що засліплював очі. Їм довелося досить довго брести вниз пологим схилом, перш ніж вони вибралися зі сніжних хмар, які вкривали гірські вершини. Але, зрештою, перед ними простерлася широка рівнина, що ховалася за горами, — вічнозелені соснові гаї, пасовища, поля та лани. Навіть у найлютішу студінь, коли кущі та дерева в лісах скидали листя, цей край залишався зеленим, ласкавим і привітним. Вони милувалися цим смарагдовим раєм, стоячи на високому кам'янистому схилі. Гед мовчки показав рукою на захід — сонце якраз сідало за густу запону хмар. На обрії зоріло марево, майже таке саме, як у кришталевій яскині Підмогилля — радісне сяйво на краю світу.

— Що це? — запитала дівчина, і Гед відповів: — Море.

А потім Тенар побачила інше диво, яке, може, і не було таким величним, однак вражало не менше. Вони саме вийшли на дорогу і невдовзі дісталися до сільця, що тяглося вздовж шляху. Зрозумівши, що тут їх можуть помітити, Тенар занепокоєно обернулася до супутника. Обернулася — і не побачила його. Поруч із нею ступав інший чоловік — білошкірий, безбородий, але вбраний і взутий, як Гед. Незнайомець поглянув на дівчину, і вона зауважила, що в нього блакитні очі. Він підморгнув їй.

— Як гадаєш, зумію я їх обдурити? — поцікавився чоловік. — Як тобі твоя одежина?

Тенар оглянула себе. Тепер вона скидалася на селянку: руда плахта, мишаста камізелька, а на плечах — червона вовняна хустка.

— Овва! — отетеріла дівчина. — Але ж ти Гед, чи ні?