Сніговий дракон - Крістіна Логоша

Полум'я затремтіло, і на обгорнутому поліні з'явився напис «Проходь у камін». Я з жахом відскочила від вогню.

— Ось невгамовна. Себе загробила, ще й мене хоче спопелити.

Я пам'ятала розповідь Стефана про настирливий дух Сніжинки Маріанни. Вона й досі не відстає від мене. Її знаки з проханнями зустрітися з'являлися у всіх частинах будинку. Як пояснив Стефан, не варто її боятися, адже безтілесний дух не зможе завдати мені жодної шкоди.

У замку почулося протяжне виття, сповіщаючи про те, що господар покинув будинок. Я забувала запитати, що створили ці вовки, і за що він тримає їх під замком. Кілька разів намагалася розпочати розмову, але завжди були причини, які її переривали.

У кімнаті почулося ворушіння. Служниця, не звертаючи на мене уваги, приступила до прибирання.

— Не треба тут прибирати. Я магією все розставлю на місце, - сказала, а потім згадала, що вона глухоніма. Жінка не звертала на мої репліки уваги. — Гаразд, роби що хочеш.

Підійшла погріти руки, коли відчула, що за спиною хтось стоїть. Не встигла й слова вимовити, як служниця з усієї сили штовхнула мене в камін. Не втримавши рівноваги, я впала в осередок вперед руками, але не обпіклася - камін служив проходом в іншу частину замку. Зі стелі звисали бурульки, на замерзлих перилах лежав сніг, а підлога покривала товстий шар льоду. Обернулася — шляху назад не було, лише суцільна стіна. Навіщо божевільна стара це зробила?

- Анфіса, - пролунав приємний жіночий голос. Я не відразу знайшла говорилу. Звук виходив із невеликого світла, який ширяв на рівні моїх очей. - Нарешті ти прийшла.

— Це не добровільно, — я здогадалася, що розмовляю з духом Маріанни.

— Вибач мені помічницю, вона піддалася на мої умовляння. Дорога щохвилини, я не могла більше чекати. Мої сили закінчуються, а крижаний дух з кожною хвилиною стає сильнішим.

- Не варто хвилюватися. Стефан з моєю допомогою впорається з будь-яким демоном та духом.

Світлочок крутився біля обличчя, розглядаючи мене, метався настирливою мухою. Я відмахнулась. Перед очима миготіли сяючі вогники. До ніг із гуркотом упало кольє Стефана, розбившись у дрібну крихту. У перші секунди я відчувала досаду, але з кожною миттю почуття до Стефана гасли. Повільно наставала свідомість, що мене зачарували, і любов була дією магії. Неначе до цього я дивилася в криве дзеркало, а тепер бачила, як все виглядає насправді.

— Він мене зачарував!

- І не тільки тебе, - відповів голос. — Ходімо, Анфісо.

Я пішла за вогнем вниз по заледенілих сходах і спустилася на нижній поверх. У напівтемряві відблиски льоду залишилися єдиним джерелом світла. З темних коридорів мені назустріч йшли вовки. Звірі прибували з кожною миттю, їх сотні. Вони не виглядали агресивно — дивилися на мене, не видаючи жодного звуку.

- Не бійся. Вони тебе не чіпатимуть.

Дві молоді вовчиці вискочили з зграї і почали витись навколо, як дружні собаки. Скиглили, наче скаржилися на когось.

- Я вас не розумію, - сказала тваринам.

— А ти подивися їм у вічі і все зрозумієш.

Я невпевнено обхопила голову вовчиці, зазирнула у темні зіниці і з жахом відсмикнула руки.

— Це ж… Ася. — Я подивилася на другого крижаного вовка. Погляд свідомий, людський. - А це Тома.

Так зграя магічних звірів — Сніжинки, що лежать у підвалі Стефана?!

— Це їхні душі. Вони не можуть піти, балансуючи на межі світів живих та мертвих. Але незабаром усе зміниться. Стефан отримає все, що хотів, і їх не можна буде врятувати.

-   Чого він хоче?

— Щоб зима назавжди заполонила наш та інші світи. Крижаний дух, з яким він вступив в угоду, вже давно заморозив усе добро, що було в серці.

— Крижаний дух?

— Це стара історія, — промовив примара Маріанни.

Порив вітру підхопив з припорошених меблів сніжинки і підняв під стелю. Їхні вихори створювали щось схоже на картину, на якій замиготіли силуети...