Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
— Два дні.
Хоч це було й неможливо, проте вигляд Каллагена після цих слів став спантеличеним і роздратованим водночас.
— Словом, відколи ми натрапили на ваш слід. А ми ж усе робили для того, аби лишитися непоміченими.
— Якби ви не вважали, що вам потрібен хтось вправніший за вас, ви б не прийшли, — сказав Роланд.
— Правду кажеш, і я дякую, — зітхнув Каллаген.
— Ти прийшов до нас шукати захисту і допомоги? — спитав Роланд. У його голосі бриніло легке зацікавлення, проте Едді Діна пробрав крижаний холод. Слова наче зависли й дзвеніли в повітрі. Та не лише в нього виникло таке відчуття. Сюзанна взяла його за праву руку. Хвилею пізніше Джейкова долонька несміливо прокралася в його ліву.
— Я не уповноважений це казати. — У голосі Каллагена прозвучали нотки сумніву й невпевненості. Ба навіть страху.
— Тобі відомо, що ви прийшли до нащадків роду Ельда? — спитав Роланд так само невимушеним тоном, що й перед тим, одночас обводячи жестом руки Едді, Сюзанну, Джейка. І навіть Юка. — Оскільки вони мого роду, сумнівів бути не може. А я їхнього. Ми одне ціле. Ти знаєш, хто ми такі?
— Справді? — спитав Каллаген. — Ви всі з роду Ельда?
— Роланде, у що ти нас уплутуєш? — забурмотіла Сюзанна.
— Не бути ніким і не бути вільними, — сказав він. — Ані ви мені, ані я вам не винен. Принаймні поки що. Вони ще не наважилися попросити.
«Але наважаться», — подумав Едді. Не беручи до уваги сновидіння про троянду, крамничку делікатесів і занурення в тонни, він не вважав себе екстрасенсом, проте не треба було володіти надприродними здібностями, щоб зрозуміти, про що збираються просити люди, які відрядили Каллагена як свого посла. Десь розгоралося велике багаття, а Роланд мусив руками вигрібати жар.
І не тільки він.
«Тут ти помиляєшся, батечку, — міркував собі Едді. — Тебе можна зрозуміти, з ким не буває? Проте ми не кіннота. Ми не збройний загін. І не стрільці. Ми лише троє заблукалих душ із Великого Яблука, котрі…»
Але ні. Ні. Едді зрозумів, хто вони, ще в Річковому Перехресті, коли старенькі поставали перед Роландом навколішки. Хай йому чорт, він знав це ще у лісі (який досі подумки називав Шардиковим), де Роланд навчав їх цілитися оком, стріляти розумом, вбивати серцем. Їх не троє, не четверо. Вони одне. Жахливо було усвідомлювати, що Роланд вирішив закінчити їхнє навчання таким чином. Він весь аж сочився отрутою й поцілував їх своїми отруйними губами. Він зробив із них стрільців. Невже Едді справді повірив, що в цьому спорожнілому світі не було роботи для нащадків роду Артура Ельда? Що їм просто дозволять походжати вздовж Шляху Променя, аж поки вони не дістануться Роландової Темної вежі та не приведуть до ладу те, що там з’їхало з котушок? Ну, то Едді помилявся.
Те, що було на думці в Едді, озвучив Джейк. І Едді геть не сподобався блиск захвату в його очах. Напевно, безліч хлопчаків вирушали на війни з таким самим сяянням в очах і прагненням будь-що дати ворогові копняка під зад. Бідолашний малий не знав, що його отруєно, і це зробило його глухим і сліпим. А вже хто-хто, а він мав бути обачніший.
— Але наважаться, — сказав Джейк. — Правда, містере Каллаген? Вони попросять.
— Ну, не знаю, — відповів Каллаген. — Якщо ви їх переконаєте…
Він затнувся, дивлячись на Роланда. Той повільно хитав головою.
— Так не піде, — сказав стрілець. — Ти чужий у Серединному світі, тож можеш цього не знати, проте так не піде. Ми нікого не переконуємо. Ми торгуємо свинцем.
Скрушно зітхнувши, Каллаген кивнув на знак згоди.
— У мене є книга. Називається «Легенди про Артура».
Очі Роланда спалахнули вогнем.
— Справді? Я хочу її побачити.
— Думаю, воно того варте, — сказав Каллаген. — Це не зовсім такі оповідки про лицарів Круглого столу, які я читав у дитинстві, проте… — Він похитав головою. — Я розумію, про що тобі йдеться. Буде три питання, я не помиляюся? І оце щойно ти поставив мені перше.
— Так, три, — підтвердив Роланд. — Три — це число сили.
«Якщо хочеш випробувати справжнє число сили, друзяко Роланде, скажи „дев’ятнадцять“», — подумав Едді.
— І на всі три питання ти маєш отримати ствердну відповідь.
Роланд кивнув.
— І якщо все буде саме так, більше нічого не питай. Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання. Поясни це своїм людям, — він кивнув у бік лісу.
— Стрільцю…
— Клич мене Роландом. Між тобою і мною мир.
— Гаразд, Роланде. Почуй мене, прошу. (Так ми говоримо тут, у Кальї.) Прийшло нас сюди півдванадцятка, не більше. Вшістьох ми не можемо нічого вирішувати. Лише всі мешканці Кальї мають право ухвалити рішення.
— Демократія, — сказав Роланд. Зсунувши капелюха на маківку, він стер з чола піт і зітхнув.
— Але якщо ми вшістьох дійдемо згоди… особливо сей Оверголсер… — Він замовк, збентежений виразом Джейкового обличчя. — Що? Я сказав щось не те?
Джейк похитав головою й зробив Каллагенові знак рукою, щоб той продовжував.
— Якщо ми вшістьох дійдемо згоди, діло вигорить.
На цих словах Едді заплющив очі, немовби зазнавши райської насолоди.
— Повтори ще раз, чувак.
Прохання вочевидь спантеличило Каллагена.
— Що?
— Діло вигорить. Чи ще щось із того місця й часу, звідки ти родом. — Він хвильку помовчав. — 3 нашого боку великого ка.
Поміркувавши над цим, Каллаген широко заусміхався.
— Я нажлуктився, пустився берега, зірвав банк, врізав дуба, мені перехнябило стріху, я побував у тарапатах, їздив туди, де козам роги правлять. Щось типу такого?
Роланд слухав це все здивовано і навіть трохи знуджено, зате Едді Дін променився блаженством. Сюзанна ж із Джейком відчули щось середнє між цікавістю і тихим смутком від спогадів.
— Не зупиняйся, чувак, — хрипким від хвилювання голосом сказав Едді й зробив руками спонукальний жест. Здавалося, сльози, що душать його, готові пролитися будь-якої миті. — Говори, не замовкай.
— Мабуть, іншим разом, — спокійно сказав Каллаген. — Тоді вже сядемо й побалакаємо про старі добрі місцини й про мовні звичаї. Про бейсбол, якщо він тобі до смаку. Але зараз у нас обмаль часу.
— Можливо, навіть менше, ніж ти думаєш, — втрутився Роланд. — Що тобі від нас потрібно, сей Каллаген? Говори по суті, бо я вже докладно пояснив, що ми не бурлаки, яких твої друзі часом розпитують, а потім уже вирішують, узяти на роботу до себе на ферму чи на стайню.
— Поки що я прошу лише одного: лишайтеся на місці й дочекайтеся, поки я приведу їх до вас, — відказав Каллаген. — З нами Тіан Джефордс, через
