Зброя вогню - Тарас Завітайло

Русалка посміхнулася і кивнула Андрієві.

— Може, і не зустрілись би, якби я не натрапила на Никодима, коли він ото грабіжництвом займався…

— Гм… — мугикнув водяник.

Русалка глянула на нього і винувато посміхнулась.

— Вибач, Никодиме… — І знову до Андрія: — Він мені все пояснив. Вам потрібне срібло, багато, як я розумію, срібла… Я допоможу. Гадаєте, лише на землі казна-що робиться? Де там! Анциболоти та відьми болотяні звідусіль у Дніпро полізли, навіть у море запливають! Такого ще не було…

Раптом Андрій помітив, що груди дівчини навскіс оперезані тоненьким золотим ланцюжком. Русалка перехопила його погляд, закинула праву руку назад за голову, і в повітрі зблиснув вузенький срібний клинок шпаги.

— Так, так, Андрію, нам доводиться відбиватися від цих почвар, і, повір, шансів у них мало. — Дівчина спритно сховала шпагу до піхов.

Під час цієї розмови Мурко з цікавістю розглядав русалку, потім зайшов до колін у воду і простягнув дівчині свою ручку долонею догори. Русалка зробила кидок, сильно вдаривши хвостом по воді, і, опинившись поряд з Мурком, поклала на його долоню свою руку.

— Ти дуже вр-р-родлива, — сказав малюк, — і мені гір-р-рко від того, що такі кр-р-расуні змушені бр-р-ратися за збр-р-рою. Мене звуть Мур-р-рком.

Дівчина нахилилася до малюка і щось прошепотіла йому на вухо.

— Ой! Яке кр-р-расиве ім’я! — в захваті вигукнув Мурко. — Сподіваюся, ми ще побачимось.

— Звичайно! — весело крикнула русалка і відштовхнулася від берега.

Усі присутні здивовано перезирнулися, а в Никодима щелепа так і відвисла.

— А тепер, — русалка звернулася знову до Андрія, — готуй, козаче, човни, але, прошу тебе, — без людей. Нехай човнами керує нечисть.

Русалка виконала свою обіцянку, і вже за кілька годин чотири човни, ущерть завантажені всяким срібним начинням, піднімалися вгору по річечці до Степанового млина, коло якого стояла кузня. Часу залишалося мало, і двадцять ковалів, закатавши рукава, узялися до роботи. Серед них був і Андрій.

Минуло два дні. Ковалі, не покладаючи рук, вдосконалювали зброю козаків і заготовляли ще двісті клинків для козаків Пуголовка. Нечисть же нудилася без роботи. То збиралася у своїй хаті і різалася в «дурня», а то слухала дивовижні оповідки про походеньки водяника-запорожця Никодима, що, погодьтеся, вже само по собі було явищем парадоксальним: водяник — і запорожець! Никодим розповідав про битви, в яких він брав участь, про те, як він два роки тому гнав татар і повернув собі чесне ім’я. Ґном Нікель не відставав від свого друга і розказував про криваві сутички з чорною нечистю в Альпах. Мурко переспівував саги свого народу про далеких казкових ельфів…

А безжальний час збігав останніми годинами до вирішального моменту.

— Ех, друзі, — зітхнув водяник, — скільки нам залишилося? День? Ну, може, два… А там що?

— Никодиме, не ятри душу! — Козодій невдоволено задригав ногами. — І без того тяжко.

— Так а я до чого веду? — труснув головою водяник. — Поставив би нам Сивий пару відерок горілки, а то ж нудьга зелена заїдає! Та й козакам розвеселитися не завадить! Ви як?

— У! Я залюбки! — закректав Вітряк.

— Істину глаголиш, — пробасив Кулака, — правда, Жменько?

— Правда, Кулако.

Коник жваво схопився на ноги.

— Гм-м-м, я по Андрія!

Хвилин через п’ять Коник повернувся разом з козаком і Мефодієм.

— Ви що, серйозно горілки хочете? — Андрій аж сторопів з такого дива.

Нечисть дружно закивала головами.

— Що ж, коли така справа, буде вам горілка, — сказав він, — та глядіть, не перестарайтеся, — за нашими підрахунками післязавтра вночі ворог уже буде на підході…

Никодим широко посміхнувся.

— А ти чого либишся?

— Так… моя ж ідея!

— Дивись мені, ідейний натхненнику, — пробурчав Андрій.

— Не бійся, Сивий! Що ми — діти малі?

За годину жінки накрили для погані стіл, а Козодій з Вітряком викотили з льоху бочку горілки. У козацьких таборах теж заметушилися. Нечисть дружно сіла за стіл і квапливо взялася за чарки, один тільки Кулака сидів непорушно, дивлячись на свою чарку, як баран на нові ворота.

— Що се за мензурка? — невдоволено пробасив він.

Усі дружно розсміялися, а Гапка подала лісовикові здоровенний кухоль.

— Ось, Кулако, саме як для тебе.

— Оце діло, — добродушно усміхнувся лісовик і зично крикнув, піднімаючи свій кухоль: — Давайте, друзі! За перемогу!

— За перемогу! — підхопили інші.

Мурко непевно подивився на свою чарочку, але все-таки перехилив її. Очі його враз округлилися, він замахав ручками і пропищав, хапаючи ротом повітря:

— Ур-р-р! Гор-р-рю!

Нікель подав йому нанизаного на шпичку вареника.

— На, закушуй, Мухку, закушуй…

Мурко припав до вареника, як немовля до цицьки. Опісля третьої чарки всі помітно повеселішали, а Мурко вже геть сп’янів і почав ікати.

— Ур-р-р… — воркотав він. — М-да-а-а… ік… Це тобі… ік… не пиво… ік…

— Мурку, мо`, досить? — непевно спитав Кулака, і малюк ікнувши кивнув.

А Никодим продовжував наливати.

— От скажи мені, Нікелю, — звернувся він до ґнома, — у вас горілка є?

— Ні, — відповів гном, — але коли повехнуся — буде!

— Правильно! Хороша річ — горілка!.. Але захоплюватися не раджу! Я ж розповідав тобі, як зі мною вийшло?

— Угу, — сказав ґном, закушуючи горілку цибулиною, наче яблуком.

— Ото ж бо!

Вітряк хоробро осушив свою чарку.

— У-у-у! А кріпка ж, холера!.. Ого! — Він глянув на Коника — того вже добряче хитало з боку в бік.

— Чуєш, Никодиме, — звернувся Коник до водяника, — ставлю своє сідло проти твоєї вуздечки, що заскочу на твою Ряску ззаду.

— Коли? — лукаво зіщурився водяник.