Зброя вогню - Тарас Завітайло

— Рівно тиждень тому на Січ напали… Уночі… Як думаєш, хто?

— Ну, і хто?

— Упирі, — похмуро відповів Бородавка. — Сотні півтори козаків забрали.

— Святий Боже… — прошептав Андрій. — Навіщо?

— Гм… їм потрібні нові сили, — продовжив козак, — а ти уявляєш собі, який то буде упир із запорожця? Воєначальник! Убити такого ой як нелегко буде!.. Що вони задумали?

— Кого? — спитав Андрій так, ніби вже наперед знав відповідь.

— Серед зниклих — Іван Колій.

Андрій потупився.

— Збирай своїх людей і веди до моїх. Раду радити будемо.

Дружини Дороша й Андрія стояли поруч, утворюючи півколо. Андрій піднявся на невелике узвишшя.

— Ну що, брати мої, готові слухати?

— Готові, — дружно відповіли всі.

— На нас чекає битва, — почав Андрій, обвівши твердим поглядом присутніх. — Скажу прямо: мало хто з нас в живих залишиться… Поранених не буде, будуть лише мертві й уцілілі. Ворог насувається грізний, і сили його набагато перевищують наші. Не хочу перебільшувати, але багато чого залежить від результату цієї битви. Вороги наші — не люди. З заходу сунуть полчища вампірів, і, судячи з усього, їх підтримають перевертні. Вони вже сотнями нишпорять по окрузі, знищуючи на своєму шляху все живе. Поза всяким сумнівом, будуть там і упирі, будуть і вурдалаки. Чи готові ви до такої битви?

— Готові, — понуро, але впевнено і в один голос сказали присутні.

— Тоді, друзі, послухайте, що скаже цей чоловік. — Андрій кивнув Мефодію, і той піднявся на узвишшя. — Звуть його Мефодій. Відразу скажу, що Мефодій — упир. — Натовпом прокотилася хвиля здивування. — Не дивуйтеся, — продовжував Андрій, — він — наш друг, і розповість нам детальніше про наших ворогів, як з ними битися і як убивати.

Мефодій виступив уперед.

— Шановне козацтво! — почав він. — Як ви вже зрозуміли, ворог перед нами незвичайний, і у звичний спосіб нам його не подужати. Для початку я запропоную вам от що: оскільки в таборі Андрія одні характерники, і вони знають, як боротися з поганню… отож я пропоную за кожним десятком козаків Дороша закріпити десятником характерника. Що скажете?

Юрба схвально загула.

— Згода! Згода! — почулися дружні голоси.

— А тепер, — продовжив упир, — як власне боротися з нечистю… Почнемо з вампірів. Вампірів убиває срібло, причому не обов’язково поцілити в серце, а просто в життєво важливий орган. Стосовно того, що вкушений стане вампіром — не вірте. Людина просто вмирає. Їхня зброя — це переважно довгі шпаги і рапіри, і, скажу чесно, володіють вони цією зброєю вправно. Вампіри збираються в племена і, так би мовити, братства. Племена — це зграя напівдиких кровопивць, недалеких, погано озброєних і менш небезпечних. Вони вже заповнили наші ліси. На відміну від них, вампіри, згуртовані в братства, більш, скажемо так, цивілізовані. Вони хитрі і спритні, володіють різними тактиками ведення бою. От вони — дуже небезпечні. Їх шпага — блискавка. І вони вже на підході. Зауважу: вершників у ворожому війську немає. Жоден кінь не дозволить осідлати себе вампіру, перевертню, вурдалаці чи упирю. Далі — вурдалаки. Цих убити легко — досить удару шаблею або списа. З перевертнями важче, бо це сильні тварюки. Вбиває їх срібло. Вмирають вони від глибоких колотих чи рубаних ран, а також, коли їм відтяти голову. А тепер скажу про найнебезпечніших — про упирів. Упирі вміло вправляються з будь-яким видом зброї, можуть перетворюватися на величезних кажанів і нападати з повітря. Вбиває цих потвор, знову ж таки, срібло, а ще — осиковий кіл, але тільки вбитий прямо в серце, що, звичайно, зробити дуже важко… Власне, це і все. Головне я вам виклав. Що не зрозуміло — питайте.

По рядах козаків прокотився гул.

— Пане Мефодію! — пролунав голос з юрби. — Ти все говориш: «срібло, срібло»… А де ми стільки срібла візьмемо?

— Слушна заувага, але не турбуйтеся, — сказав Мефодій, — Никодим про це подбає…

Блакитні хвилі Дніпра одна за одною накочувалися на прибережний пісок. День уже підбіг до полудня, і сонце, що стояло в зеніті, золотило неосяжну широчінь ріки.

На березі Дніпра стояв гурт людей. Їх було рівно одинадцять душ. Точніше, людей тут було всього четверо: Гапка, Дорош, Андрій і Бородавка, решта ж присутні — нечисть: Коник, Вітряк, Нікель, двоє лісовиків, Козодій і Мурко. Всі вони уважно вдивлялися у поверхню ріки.

— Гм-м-м… Вже більше години немає, — сказав Коник і почухав загривок.

— У! Нічого з ним не станеться, — відповів Вітряк.

Мурко сів на пісок і заходився ліпити пасочки з піску. Нікель походжав туди-сюди вздовж берега.

— Скільки він може побути під водою? — запитав гном.

— Усе життя, — відповів Мурко, — це його сер-р-редовище.

Схоже було на те, що гном нервував.

— Заспокойся, Нікелю, — сказав Андрій, — Мурко правду каже.

Нікель зітхнув і втупив очі в поверхню ріки. Раптом неподалік від берега показалася голова Никодима.

— У-ух! Краса-а! — задоволено фиркнув водяник і швидко поплив до берега, розмашисто загрібаючи руками.

Гапка відвернулася. Никодим вийшов на берег і натягнув свої шаровари.

— Ох і водичка!

— Що, нічого не знайшов? — одразу поспитав Козодій.

— Та не гарячкуй ти! — випалив Никодим. — Не знайшов!.. Знайшов, звичайно. Човен потрібен, і не один!

— Так багато? — здивувалася Гапка.

— Багато — не те слово! Андрію, глянь-но туди, — водяник вказав лопатовидним пальцем на поверхню Дніпра.

Андрій подивився у вказаному напрямку. Там раптом визирнула з води усміхнена жіноча голівка.

— Русалка?.. — здивовано вигукнув козак.

Обличчя водяника розплилося в масній усмішці. Усі присутні з неабияким здивуванням дивилися на дівчину, що плила до берега. Вона підпливла зовсім близько і по пояс висунулася з води. Гапка фиркнула. Андрій завсміхався.

— Здрастуй, лялечко, — злегка вклонившись, привітався козак. — Чого-чого, а того вже не