Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
- Прогулюємось, - коротко відповів Снейпові Рон. - Це ж не протизаконно?
- То прогулюйтеся! - злісно пробурчав Снейп і, проходячи, ледь не збив їх з ніг. Довга чорна мантія розвівалася за ним. Каркароф поспішив за Снейпом. Гаррі з Роном попрямували стежкою далі.
- Чого це Каркароф такий стривожений? - здивувався Рон.
- І відколи це вони зі Снейпом на ти? - поцікавився Гаррі.
Вони дійшли до великого кам'яного північного оленя, над яким здіймалися блискучі струмені високого фонтану. Нечіткі обриси двох велетенських людей виднілися на кам'яній лавці. Вони дивилися на воду в місячному сяйві. І тоді Гаррі почув голос Геґріда.
- Як тілько я вас уздрів, то відразу знав, - сказав він дивно захриплим голосом.
Гаррі та Рон завмерли. Це не схоже було на сцену, за якою їм можна спостерігати... Гаррі озирнувся й побачив Флер Делякур та Роджера Девіса, що стояли неподалік, напівприховані трояндовим кущем. Він поплескав Рона по плечу й кивнув у їхній бік, маючи на думці, що вони зможуть прослизнути тією стежкою непоміченими, бо Флер та Девісові було зовсім не до них. Однак Рон, чиї очі розширилися з жаху, коли він побачив Флер, рішуче затрусив головою й потяг Гаррі глибше - у затінок за оленем.
- Щьо ви знали, 'Еґріде? - запитала мадам Максім з відчутним муркотінням у низькому голосі.
Гаррі геть не хотів цього чути. Він знав, що Геґріда обурило б, якби він довідався, що його в такій ситуації підслуховують. Якби він міг, то заткнув би вуха пальцями й голосно щось би заспівав, та це було неможливо. Натомість він спробував зацікавитися жучком, що повзав по спині кам'яного оленя, але жучок виявився не таким цікавим, щоб відвернути увагу від того, що казав Геґрід:
- Знав'єм... знав'єм, шо ми схожі... То була ваша мамця чи татуньо?
- Я... Я не р'озумію, про щьо ви, 'Еґріде...
- Бо в мене мати, - тихо сказав Геґрід. - Вона була єдна з остатніх у Британії. Звісно, я не памнятаю її добре... вона мене лишила. Коли я си мав десь три рочки. То не по-материнськи. І не подібно на них. Не відаю, шо з нею си стало... певно, вмерла...
Мадам Максім не відповіла. І Гаррі, злий сам на себе, відірвав погляд від жучка й поглянув через оленячі роги, прислухаючись... Він досі ще не чув, щоб Геґрід розповідав про власне дитинство.
- Вона розбила татуньове серце, коли пішла. Мій татуньо був мацюпусінький. Як я мав років зо шість, я міг си його підоймати й класти на шафу, якщо він мене денервував. Він з того страшно си тішив... - Геґрід замовк. Мадам Максім слухала непорушно, очевидно, дивлячись на срібний фонтан. - Татуньо мене зростив... Але він си вмер, коли я пішов до школи. Я си мусив прокладати свій шлях. А Дамблдор направду мені дуже поміг. Він був зо мною такий добрий...
Геґрід вийняв свою хустинку-як-скатертинку й голосно висякався:
- Але доста про мене. А ви? З чийого боку вам то дісталоси?
Але мадам Максім раптом звелася на ноги.
- Дуже хольодно, - погода й справді була холодна, та голос мадам Максім був набагато холодніший. - Мені пора йти.
- Га? - безпорадно вимовив Геґрід. - Нє, не йдіт! Я... Я ніколи ще не стрічав такого єншого!
- Якого іншого? - спитала мадам Максім крижаним тоном.
Гаррі хотів би підказати Геґрідові, що краще не відповідати. Він стояв у затінку, скрегочучи зубами, і сподівався, що Геґрід нічого не скаже. Та дарма.
- Єнчого наполовину велетня, звісно! - сказав Геґрід.
- Та як ви смієте! - закричала мадам Максім. Її голос пролунав серед нічної тиші, наче сирена. Гаррі почув, як Флер та Роджер вискочили зі свого трояндового куща. - Ніколі в житті мене ще т'ак нє принижювали! Нап'ольовину велетень? Муа? Я? У мене просто... просто вельикі кістки!
І вона помчала пріч. Величезні барвисті зграї фей здіймалися в повітря, коли вона проходила, люто пробиваючись крізь кущі. Геґрід усе ще сидів на лавці, дивлячись їй услід. Було надто темно, щоб зрозуміти, який у нього вираз обличчя. За хвилину він підвівся й попрямував геть, але не до замку, а в темряву туди, де стояла його халупа.
- Роне, - тихесенько сказав Гаррі. - Пішли...
Але Рон не ворушився.
- Що таке? - спитав Гаррі.
Рон поглянув на Гаррі з дуже серйозним виразом обличчя.
- Ти знав? - прошепотів він. - Про те, що Геґрід - наполовину велетень?
- Ні, - сказав Гаррі, знизуючи плечима. - То й що? З погляду, яким подивився на нього Рон, він одразу зрозумів, що знову виявив незнання світу чарівників. Вихований Дурслями, Гаррі сприймав як відкриття чимало такого, що для чарівників було само собою зрозуміле. Та коли він почав навчатися в школі, ці сюрпризи траплялися дедалі рідше. Хоч зараз до нього дійшло, що більшість чарівників не запитали б отак просто «То й що?», виявивши, що мати їхнього друга була велеткою.
- Поясню в замку, - тихо сказав Рон. - Пішли...
Флер та Роджер Девіс зникли. Можливо, сховалися в захищеніше від чужих очей місце. Гаррі з Роном повернулися до Великої зали. Парваті й Падма сиділи тепер за віддаленим столиком з цілим гуртом бобатонських хлопців, а Герміона знову танцювала з Крумом. Гаррі й Рон усілися за стіл, далеко відсунутий від танцювального майданчика.
- То що? - штовхнув Гаррі Рона. - Які там проблеми з велетнями?
- Ну, вони... вони... - Рон намагався підібрати слово, - вони не дуже хороші, - сказав він непереконливо.
- Яка різниця? - спитав Гаррі. - Геґрід нормальний!
- Я знаю, але... не дивно, що він це приховує, - похитав Рон головою. - Я завжди думав, що в дитинстві він потрапив під ненажерливі чари чи щось таке. І що не любить про це згадувати...
- Але яка різниця, якщо його мама була велетка? - запитав Гаррі.
- Його знайомих це не турбує, бо вони знають, що він безпечний, - повільно проказав Рон. - Але... Гаррі, вони просто жахливі, ті велетні. Це, як каже Геґрід, їхня природа, вони ніби тролі... вони просто люблять убивати, і всім це відомо. Але в Британії вже жодного не залишилося.
- Що з ними сталося?
- Вони й так вимирали, але багатьох винищили аврори. Можливо, десь за кордоном і є велетні... вони переважно ховаються
