Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Лучника спіймали?
— Лучника? Дзуськи! Стріляли з рушниці, з даху. Стрілець утік.
— Я гадав, що порох тут не працює.
Рендом розвів руки долонями догори.
— Можливо, Дейґа розташована так далеко в Тіні, що там це працює. Ніхто з нас не пригадує, щоби в тих місцях проводилися випробування. До речі, твій батько якось роздобув суміш, яка вибухала навіть тут.
— І то правда. Я мало не забув.
— У будь-якому разі похорон завтра...
— Білле! Мерліне!
До кімнати увійшла моя тітонька Флора, яка відкидала пропозиції самого Росетті[39] (наприклад, відмовилася стати його натурницею). Висока і струнка, вона стрімко рушила вперед і поцілувала Білла в щоку. Я ще ніколи не бачив, щоб старий червонів. Так само тітка вчинила і зі мною, але я менше зворушився, не забуваючи, що саме Флора колись була тюремницею мого батька.
— Коли ви прибули? — голос вона мала також приємний.
— Щойно, — відповів я.
Вона одразу схопила нас за руки і спробувала повести геть.
— Нам так багато чого потрібно обговорити, — почала вона.
— Флоро! — гукнув Рендом.
— Так, брате?
— Можеш провести для містера Рота повну екскурсію, але Мерлін мені поки що потрібен тут.
Вона насупилася на мить, а тоді відпустила мою руку.
— Тепер ви знаєте, що таке абсолютна монархія, — пояснила вона Біллу. — Бачите, як псує влада.
— Я був зіпсованим ще до того, як отримав владу, — зауважив Рендом. — Багатим бути краще. Дозволяю тобі облишити мене, сестро.
Вона фиркнула і вивела Білла геть.
— Тут завжди спокійніше, коли вона вештається в Тіні з черговим хлопцем, — сказав Рендом. — На жаль, більшу частину року Флора провела вдома.
Я цикнув на дядька.
Він жестом вказав на стілець, куди я і сів. Рендом підійшов до шафки.
— Вина? — запитав він.
— Не відмовлюся.
Він наповнив два келихи і дав мені одного, а тоді вмостився на стілець ліворуч. Між нами стояв маленький столик.
— Хтось також стріляв у Блейза, — мовив дядько. — Сьогодні по обіді, в іншій Тіні. Поранив його, але не дуже серйозно. Стрілець утік. Блейз просто прибув з дипломатичною місією до дружнього королівства.
— Гадаєш, це та сама людина?
— Певен. У наших околицях снайпери не водяться. А тут несподівано вигулькнули цілих два? Це має бути та сама людина. Або та сама змова.
— Якісь зачіпки?
Рендом похитав головою і ковтнув вина.
— Я хотів поговорити з тобою сам на сам, — вів далі він, — перш ніж інші зустрінуться з тобою. Хотів би, щоб ти знав про два факти.
Я ковтнув вина і чекав.
— Перший. Ситуація справді лякає мене. Після замаху на Блейза це більше не видається особистою образою на Каїна. Схоже, хтось має на нас зуб — або принаймні на декого з нас. Тепер ще й ти кажеш, що хтось переслідує тебе.
— Не знаю, чи є між нападами зв’язок...
— Я також. Але те, що відбувається, зовсім мені не до вподоби. Найбільше я боюся, що за цим може стояти хтось із нас.
— Чому?
Він напружено зиркнув на свій келих.
— Протягом багатьох століть особиста ворожнеча була нашим улюбленим способом розв’язувати суперечки. Звісно, вона не обов’язково вела до смерті — хоча й не виключала такої можливості, — та завжди характеризувалася інтригами, завданням клопотів, шкоди чи каліцтва або ж навіть вигнанням іншого для зміцнення власних позицій. Найбільшого загострення справа досягла нещодавно через метушню з престолонаступництвом. Я гадав, що все вже владналося, коли отримав посаду, якої зовсім не прагнув. Зла я ні на кого не тримав і правити намагався справедливо. Я ж знаю, які тут усі чутливі. Не думаю, що проблема в мені чи навіть у престолонаступництві. Ні від кого з наших я не відчував негативу. У мене склалося враження, ніби вони вирішили, що я — найменше зло, а тому навіть допомагали. Ні, не думаю, що хтось із наших настільки божевільний, аби хотіти мою корону. Насправді після мого сходження на трон встановилися дружба і злагода. Та мені цікаво, чи не вирішив хтось діяти за шаблоном і підхопити стару гру, щоб звести порахунки. Мені б дуже не хотілося, аби все почалося знову — підозри, недомовки, упередження, недовіра й облудні домовленості. Це послаблює нас, а оскільки завжди існує потенційна зовнішня загроза, ми мусимо бути сильними. Я поговорив з кожним сам на сам. Звісно ж, усі заперечують, що знають про якісь поточні змови, інтриги чи вендети, але я ж бачу, як у них пробуджуються підозри одне до одного. Це входить у звичку. І зовсім не складно відкопати стару образу — зуб, який кожен міг би мати на Каїна, попри те, що всі, крім Бранда, врятувалися. Те саме і з Блейзом — кожен може знайти гарний мотив для інших.
— Отже, ти хочеш якомога швидше відшукати вбивцю, бо він підриває моральний дух?
— Саме так. Мені не потрібне усе це лихослів’я та буркотіння. У нас іще все настільки неспокійно, що різноманітні змови, інтриги та вендети можуть з легкістю відродитися, якщо цього ще досі не трапилося. І найменше непорозуміння може знову призвести до насилля.
— Ти гадаєш, що це робота когось із них?
— Лайно! Я такий самий, як вони. Рефлективно стаю підозріливим. Таке цілком імовірно, але насправді я не бачу жодних доказів.
— Але хто б іще це міг бути?
Рендом схрестив ноги, тоді поставив їх рівно, але знову повернув у попереднє положення. Налив собі ще вина.
— Дідько! Ім’я нашим ворогам — легіон[40]. Але більшості з них забракло б духу. Вони всі знають, яка розправа чекає на них, якщо ми їх викриємо.
Він склав руки на потилиці й поглянув на ряди книжок.
— Не знаю, як це сказати, — промовив він, — але я мушу.
Я знову зачекав. А він швидко сказав:
— Ходять чутки, буцімто це Корвін, але я не вірю.
— Ні, — тихо заперечив я.
— Я ж сказав тобі, що не вірю в це. Твій батько багато означає для мене.
— А чому ж тоді хтось повірив би в таке?
— Ходять чутки, буцімто він збожеволів. Ти ж чув про це. А що як він повернувся до якогось минулого стану свідомості,