Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
Невиразна тінь незнайомця постала в уяві. М’яким, котячим кроком пройшлася з кутка в куток, заклавши руки за спину.
Месроп Серкис, голова Тихого Трибуналу?
Тінь спробувала злитися з постаттю голого товстуна, що сидить на парапеті басейну. Вийшло погано, щоб не сказати — ніяк.
Вільгельм Цимбал?
Результат поєднання знову не задовольнив.
Його величність?
Тінь поспішила ретируватися, забившись у запічок свідомості.
Гувальд Мотлох? Рудольф Штернблад? Генрієтта?
Тінь мовчки ховалася в запічку.
Хто ти, доброзичливцю, що вмієш знімати копії з магічних куль і зчитувати залишкові еманації аури? Хазяїн готелю? Велелюбна куховарка? Стряпчий? Хтось із сусідів? З родичів, що приїхали? Містрис Марія Форзац? Ні, мати Кристофера приїхала пізніше… Вуличний крисюк Фелікс Шахрай?
Маско, відкрийся!
Ти поруч. За спиною.
Я відчуваю твій подих.
* * *
І раптом, добродії мої, як і годиться в баладах, зчинилася катавасія.
Слово «катавасія» малабрійською означає «сходження». Якщо завгодно, символічне сходження Заходу та Сходу, яким в інших випадках не зійтися ніяк. На вечірніх службах у храмах Вічного Мандрівця так називався приспів, що виконувався двома хорами одночасно. Трубадури на турнірах у свою чергу не нехтували катавасією, розгортаючи приспіви в багатоголосся. А оскільки в найкращій компанії один нездара, другий без голосу, третьому дракон на вухо наступив, четвертий п’яний, як чіп, п’ятий задумався про бабів…
Ось і зчинилася катавасія.
Ораторія невлад.
«Обитель героїв» був будинком солідним, а Чорна зала — далека від місця подій, що розгорнулися. У сенсі ідеалів можна сказати: абсолютно далека. Але голос першого соліста, пронизливий фальцет, вступивши потужним крещендо із другого поверху Білої половини, барон упізнав безпомилково.
— Відчиніть! Негайно відчиніть! Грабіж серед білого дня, стаття… Параграф!..
Стряпчий Терц стояв на посту.
Другий голос, утробний бас, що підхопив вступ Терца, впізнати не вдалося.
— І-е-е-ех! Х-хи-и!
Зате він пролунав у супроводі оркестру: гуркоту і тріску. З аранжування увертюри залишалося припустити, що у фіналі хазяїнові готелю доведеться оплатити ремонт зайвих дверей. До речі, ось і наш друг: стогони Трепчика-молодшого пішли з холу коридорами і сходами хвилею скорботного вібрато.
Трепчик дав відмашку цілому хору співаків, що тільки й чекали команди:
— Тримай!
— Тримай злодія!
Судячи з нижніх регістрів, розташовувався хор у протилежній, Білій залі. Яскрава, експресивна секста в мінорній гармонії, зазвучавши одночасно із квінтовим тоном дверей, виламаних разом із одвірками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедії «Зоря» відкривається знаменита «фанфара жаху», контрастно провіщаючи майбутню тему радості.
Пізніше Конрад не раз замислювався: чи дійсно він все це почув у деталях і подробицях, чи тільки вловив загальну тональність чутливою квізиторською душею? А зараз він просто кинувся геть із Чорної зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганів, і побіг, помчав…
Гадаєте, на другий поверх? У епіцентр катавасії?!
Невірно гадаєте.
Вилетівши з парадного входу надвір, барон побіг уздовж світлої половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вікна квесторських покоїв. Інтуїція мчала поруч, схвально киваючи. Інтуїція знала: бігти треба не туди, де ламають, а туди, де б’ють.
Вона виявилася всюди права.
— Бий злодюгу! Ти ба, зараза…
— У дихало йому!
— До печінок!
— Н-на!
Трудова артіль майстрів, що ремонтували Білу залу, пострибала у вікно, звівши нанівець зусилля багатьох годин роботи. Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спійманого лиходія. Мабуть, за час ремонту перейнявшись ідеалами добра, майстри тільки й чекали можливості втілити їх у життя.
Пійманий добродій був одягнений ремісником, дотримуючи заборони на брижі, буфи та пір’я; навіть фартух на ньому був — як і на більшості трудяг. Цей факт лише подвоював жагу відплати:
— Перевертень!
— Чесних людей ганьбити?
— Чесних людей грабувати?
— Н-на!
— Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Відставити самосуд!
Важко дихаючи, месники розступилися, даючи баронові пройти до затриманого. Все було зрозуміло. Видавши себе за робітника, злодюга приставив до стіни драбину й тихенько заліз у відчинене вікно. Конрад задер голову: до Германа ліз, скотина! Стяг на підлогу покривало, розкидав речі… «Стратагеми», і ті взяв, спокусився дорогою палітуркою. А як злякали, так і плигонув зі здобиччю через підвіконня. Ба, вчепився у вузол: не віддерти. Мало до смерті не забили, Вже годилося молитися про блаженне пристановище! — ні, мовчить і тримає мертвою хваткою…
Книга племінника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровності.
— Встати! Встати, мерзотнику!
— Не можу, — похмуро буркнув мерзотник. — Ногу зламав. Чорта б два ці серви-задрипанці мене наздогнали, коли б не нога…
Злодій підняв розбите обличчя, і Конрад упізнав негідника.
— Гвоздило?! Він же цей… як тебе? Втікач-нелегал з Бадандена?
— Ім’я забув? — через вибиті зуби злодій шепелявив. — Фартить тобі, хорт… Дарма, дасть Нижня Мамка, поквитаємось…
З вікна пограбованих покоїв висунулася солодка парочка: стряпчий Терц і Кош Малой.
— Світлосте! Звели хазяїнові не сваритися! Ну, за двері…
— Я вас попереджав, ваша світлосте! Не на добро це все!..
— Я злодія ловив! Він замкнувся, а я ловив… Ну й двері, значить…
— Пом’яніть моє слово!
Дивлячись на розчервонілу, сповнену мисливського запалу фізіономію Фернана Терца, барон згадав дурнувату розповідь стряпчого: «…Злодюзі в Бадандені руку привселюдно рубали… А рука візьми й вирости наново, за тиждень». Почуваючи себе останнім йолопом, Конрад уважно подивився на злодія-невдаху. Сонце світило яскраво, тінь втікача-нелегала горбилася біля ніг, намагаючись допомогти, не дати відібрати вузол зі здобиччю…
Овал Небес!
Обер-квізитор вирішив, що зір грає з ним погані жарти.
У тіні злодія було три руки.
* * *
Хмаринка набігла на диск світила. Барон кліпнув і виявив, що тінь перетворилася на безформну пляму. Немов невідомий доброзичливець, бажаючи врятувати Конрадів здоровий глузд, зім’яв тінь у кулаці, як грудку м’якої глини.
— Пошліть по лікторів, — утома долала, але слід було триматися. — І простежте, щоб злодій не втік. Ні, бити більше не треба… Досить з нього.
Хлопчисько-служка, посланий у лікторат, повернувся швидко. Ліктора-кур’єра він зустрів за чотири квартали від готелю, а вуличний патруль — біля рибної крамниці, де вартові кокетували з гладкою перекупкою коропів та в’юнів. Конрад передав затриманого в чіпкі руки правосуддя, правосуддя поклало злодія на ноші, складені з двох алебард та одного плаща, і віднесло до буцегарні.
Правосуддя не відкидало дивних тіней, і з кількістю рук у нього проблем не виникало.
Тимчасове непорозуміння вийшло з оформленням затримання. Записавши короткі свідчення очевидців, барон раптом виявив, що
