Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - Олександр Денисенко
— Я… тє… апами? — промурмотів Рисочка, що мало означати: «Як це — лапами?»
— А так! — белькотнув равлик і, показуючи як, розвів якомога ширше свої ріжки в різні боки. А потім раптом до нього дійшло, що казочки своєї він хлопчикові ж не розповідав. Що тільки згадував її собі подумки. А те маленя якимсь чином та й дослухалося її.
— A-а! Хе-хе! — пискнув кпинливо й дзвінко Марко, читаючи равликові думки та здивування.
Несподівано десь зовсім поряд у дерезяній гущавині захекало два чорних бридких собаки. Один мав червоно-багряні очиська, а другий — блакитно-білі. І Рисочка, піддаючись якомусь інстинктові, принишк і завмер. Став схожим і справді на рисочку, на смужечку зі світла й тіні. Чи на гілочку. Чи на паличку, що губилася в обширах великої зеленої хустки. От собаки його й не побачили. Вони, либонь, були не дуже розумні, чи, навіть, дурні. Та й чи собаками вони насправді були? Бо хіба може правдивий пес не нанюшити в повітрі покинутого й загубленого хлопчика?
А між іншим, Марко вже був добряче мокрий знизу. І дуже часто сварив свою нижню дірку, що все робила невчасно і ніколи не дослухалася до його прохань і порад.
І коли собаки прогребли стороною, залишаючи на гострих колючках своє густе чорне хутро, Рисочка кліпнув очицями і знову став хлопчиком. Він зиркнув, чи немає десь поблизу равлика з хаткою на спині й недоказаною казочкою. Та того і сліду не зосталося.
«Ох, як шкода», — зажурився в думоньках Марко. Він саме хотів сказати, що вірить равликові у строкатій халабудці. Що дива траплялися і з ним. І що він так само бачить те, що є між світлом і тінню. А то як би ж він побачив самого равлика, що приповз до нього сплетеною з сяйва і мороку ниточкою.
Цю переконаність Рисочки в тому, що між світлом і тінню існує «щось», підсилило ще й те, що і пізніше він не раз і не два утрапляв до різних дорослих рук. І частенько ці руки були нелюдськими. Хоч у чиїх чи в яких би руках він не перебував, йому завжди замість іграшок підсовували якісь чудернацькі предмети. Зазвичай, це було щось дуже барвисте, розцвічене і таке, що випадково траплялося завжди затурканим дорослим. Приміром, досить довго Марко грався двома флаконами гелю для гоління, які йому підсунули зелені плями з ліхтарем у лобі. Він їх пробував вкусити, а вони пирскали йому у відповідь піною на язика. Потім ті ж плями підсунули Рисочці скляну вазу для утоплення мух. Вона була зроблена, як чорнильниця-невиливайка. Та це не завадило Маркові після тривалого дослідження вилити її разом з мухами собі на голову.
Ну, а якщо вже згадувати про Матінку Люцію, то вона, перш ніж купити Маркові іграшки, кинула йому в ліжко пару великих, з гострими закрученими носаками турецьких капців. І оскільки ці виступці зі штучного червоного атласу мали дуже екзотичний вигляд, а чимала довжина їхніх носаків приворожувала неабияк, то Маркові закортіло зіставити себе з ними. А може, навіть їх приміряти. Тому він, не довго думаючи, підповз навкарачки до двох порфірових див, мережаних золото-срібною ниткою, і зазирнув у вузенькі закрути носаків. Щойно він утупив у них свій мудрагельський позір, щойно роздув свого слинявого пухиря, як щось блимнуло. Якась блискітка сяйнула в закрутові й порснула малому в очі. І направду, Марко відчув її колючість і сердитість. Це було хоч і неприємне відчуття, але зрозуміле йому. У блискотінні срібно-золотого гарусу, в лискові пурпурової матерії вчувалася потойбічна сила. Маркові навіть здалося, що він побачив у хитромудрому мережанні чиєсь лице, дуже схоже на фізіономію перестаркуватої дівчини з червоним волоссям і блискучим пірсинґом між довгих рудих дугуватих брів. Ця дівчина сердилась. І сердилася саме тому, що Марко зумів її розгледіти. Ще б трохи — і вона його ляснула по щоці. Тому хлопчик одразу ж відсахнувся. Діваха ж спершу хотіла потягтися до нього (так йому здалося) і схопити його (що взагалі було неймовірним). Та потім подумала, морщачи лоба й оглядаючи хлопчика, розтисла губки і сказала… Так-так, саме сказала. І слова ті закрутисто й хитросплетено полилися у вуха Маркові, як мережані візерунки з турецької пантофлі:
«Не підглядай, нерозумний Марку! Не зазирай у світ нелюді! Нелюдь тебе знищить, якщо дізнається, хто ти!.. А ти божб, по-нашому — клятий і призначений для великого чину!»
«Ягого?» — загорнув малий слово, що мусіло означати «Якого?»
«Сам побачиш. Ще не час. Треба тільки навчитися чекати!» — сказала і зникла. Розчинилася дзигою в закруті носака і вилетіла червоним спалахом крізь нього, немов у дірку.
Глава 11,в якій Матінка Люція стає сама не своя і шукає того, сама не знає кого
У двері постукали, і Матінка Люція тяжко підвелася. Вона вже кілька днів поспіль не могла заснути. Їй умакітрилося, що вона когось згубила, чи, можливо, щось. Тому після роботи щовечора бродила містом у пошуках і, угледівши якогось бідолашного дворового пса, купувала його у випадкового перехожого. При цьому казала: — Я купую у
