Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Садеас пригубив вина й замружився від сонця.

— А чи не можна звеліти, щоби нам тут нап’яли який-небудь навіс?

— Я люблю посидіти на сонечку, — пробурчав Елгокар, — бо й так не вилажу з тих печер, які в нас звуться будівлями.

Садеас кинув на Далінара швидкий погляд і закотив очі.

— Значна частина «Шляху королів» має ту ж композицію, що й цей уривок, який я процитував, — сказав Далінар. — В основу кладеться реальна подія з життя Ногадона — і завдяки метафоричному тлумаченню перетворюється на повчальний приклад. Він називає їх сорока притчами.

— І всі вони настільки ж сміховинні, як ця?

— Я вважаю її прекрасною, — тихо заперечив Холін.

— Не маю сумніву, що так воно і є. Ти завжди любив сентиментальні історії, — Садеас застережно здійняв руку. — Тільки прошу сприймати й ці мої слова як комплімент.

— Хай і сякий-такий?

— Саме так. Далінаре, друже, ти завжди був емоційний. Ця риса й робить тебе самим собою. Вона також подекуди заважає тобі міркувати логічно та зважено, але доки й надалі спонукатиме тебе рятувати мені життя, то, гадаю, я це переживу, — він почухав підборіддя. — Власне, мені — так чи інак — доведеться, хіба ні?

— Схоже на те.

— Решта великих князів вважають тебе самовдоволеним святенником. І ти прекрасно розумієш чому.

— Я… — що він міг на це сказати? — Я зовсім не прагну таким здаватися.

— Так, але ж ти сам їх провокуєш. Взяти хоча б те, як смиренно пускаєш повз вуха їхні критичні зауваження або й образи.

— Протест лише привертає увагу до проблеми, — сказав Далінар. — Найкращий захист власної гідності — правильні вчинки. Заприязнися з доброчесністю — і ти гарантуєш собі належне поводження з боку навколишніх.

— От бачиш, — промовив Садеас. — Ну хто так розмовляє?

— Мій дядько, — встряв Елгокар, не відриваючи погляду від арени. — І батько колись розмовляв.

— Отож-бо й воно, — продовжив Садеас. — Далінаре, друже, інші просто не можуть повірити, що ти це всерйоз. І неминуче вважають тебе лицеміром.

— А ти? Якої думки про мене ти?

— Я здатен розгледіти правду.

— І вона полягає в тому, що…

— Що ти самовдоволений святенник, — з легким серцем відказав Садеас. — Але зажив такої слави недаремно.

— Не випадає сумніватися, що ти й це розцінюєш як комплімент.

— Власне, цього разу я лише намагаюся тебе роздратувати.

І відсалютував йому келихом у німому тості.

Елгокар широко всміхнувся:

— Браво, Садеасе. Вийшло майже кмітливо. Чи не призначити мені тебе новим Дотепником?

— А що сталося зі старим? — запитав той з неприхованою цікавістю і навіть нетерплячкою в голосі — неначе сподівався почути, що його недруга спіткало нещастя.

Усміхнене обличчя монарха спохмурніло.

— Він зник.

— Та невже? Яка прикрість!

— От іще, — махнув долонею у латній рукавиці Елгокар. — З ним таке час від часу буває. Але зрештою він об’явиться. Цей тип непередбачуваний, мов сама Геєна. І якби він не смішив мене аж до кольок, я би підібрав йому заміну не один сезон тому.

Вони змовкли, а поєдинок продовжувався. Сидячи на схожих на глядацькі лави уступах, за ним спостерігали й ще десяток-другий світлооких — як чоловіків, так і жінок. Далінар зніяковів, зауваживши появу Навані, котра саме теревенила з компанією дам, до якої входила й чергова пасія Адоліна — рудоволоса писарка.

Холін затримав погляд на новоприбулій, впиваючи її фіолетову сукню та зрілу красу. Вона, не ремствуючи, записувала його найсвіжіші видіння і, здавалось, пробачила те, що він так грубо спровадив її тоді зі свого помешкання. Ніколи не насміхалася над ним, ніколи не виказувала скепсису. І Далінар це цінував. Може, було би варто подякувати? Чи вона сприйняла б це як натяк?

Князь відвів погляд і несподівано виявив, що не може спостерігати за двобоєм без того, щоби краєм ока не помічати її. Тож натомість задивився в небо, жмурячись від яскравого сонця. Знизу долинали звуки ударів металу об метал. Позад нього кілька чималих равликів поприставали до скелі в очікуванні великобуряної води.

Князя тривожило стільки питань, стільки неясностей. Він слухав «Шлях королів» і бився над з’ясуванням того, що ж означали останні слова Ґавілара. Немов у них, не знати чому, містився ключ — як до його божевілля, так і до природи видінь. Але істина полягала в тому, що він блукав у пітьмі та не міг покладатися на власні рішення. І це позбавляло його душевної рівноваги — день за днем, краплина за краплиною.

Тут, над відкритими всім вітрам рівнинами, хмари збиралися нечасто. Сліпучість сонця перемежовувалась тільки великобуряним шалом. Стихії визначали клімат і на решті Рошару — але на Сході дикі неприборкані бурі правили єдиновладно. Чи ж міг якийсь смертний — нехай навіть і король — сподіватись назвати ці землі своїми? Існували легенди про те, ніби колись вони були заселені та являли собою щось більше, ніж просто нічийні пагорби, безлюдні рівнини й непрохідні хащі. Натанатан, Гранітне королівство.

— Кого я бачу, — сказав Садеас таким тоном, наче скуштував чогось гіркого. — І він приперся?

Далінар опустив голову та прослідкував за поглядом співрозмовника. Подивитися поєдинок прибув великий князь Вама в оточенні почту. Хоча більшість супровідних осіб були вбрані в його геральдичні коричнево-сірі кольори, сам вельможа хверцював у довгій попелястій мантії з численними прорізами, з яких прозирала яскраво-червона чи жовтогаряча шовкова підкладка, що доповнювалась такими ж гофрованими манжетами й коміром.

— А я гадав, ніби Вама тобі до вподоби, — промовив Елгокар.

— Сяк-так терпіти можна, — відказав Садеас. — Але його смаки неймовірно відразливі. Червоний із жовтогарячим? І то навіть не цеглистим, а крикливим, «вирвиочним» помаранчевим? А цей фасон із прорізами вийшов з моди хто-зна-коли! Ох, тільки цього ще бракувало: він сідає просто навпроти нас. І мені доведеться милуватись ним аж до самого закінчення змагань.

— Тобі не слід так суворо судити людей суто «по одежині», — зауважив Холін.

— Далінаре, — спокійним тоном заперечив Садеас, — ми — великі князі. Лице Алеткару. Який багато хто по всьому світі вважає центром культури й могутності. Тож хіба не повинен я