Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн
— Ну що, знайшов ти свій синій камінь?
— Авжеж, дещо знайшов, — ввічливо відповів Яструб.
— То, мабуть, Сеплі показав тобі, де шукати!
— Га, га, га! — зареготали місцеві поціновувачі витонченої іронії.
— Сеплі — це, мабуть, отой рудий, якого ми зустріли на дорозі?
— Недоумкуватий. Вранці ви навідувалися до його матері.
— Я шукав чарівника, — пояснив Яструб.
Змарнілий чоловік, котрий сидів поруч із ним, сплюнув у темряву:
— А навіщо?
— Я гадав, що чарівник допоможе мені знайти те, що я шукаю.
— Люди припливають на Лорбанері, щоби купити шовк, — озвався староста. — А за камінням сюди нічого їздити! І за магією також... Нас не цікавлять всі оті шахрайські дива та чарівне ошуканство! Тут живуть чесні люди, які заробляють на життя чесною працею.
— Атож! Саме так! Він правду каже! — підхопили інші.
— І нічого тут нишпорити всіляким зайдам, що пхають свого носа куди не слід!
— Правильно, правильно! — підтримав старосту цілий хор голосів.
— Та якби в наших краях знайшовся хоч один тямущий чаклун, то ми б і його навчили якогось пристойного ремесла! Але ж чаклуни про чесну працю й уявлення не мають!
— І чого б вони могли у вас навчитися? — різко запитав Яструб. — Ваші майстерні давно спорожніли, сади занедбані, а про славні тутешні шовки скоро тільки згадка залишиться! Чим ви взагалі займаєтеся тут, на Лорбанері?
— Ми робимо свою справу! — огризнувся староста, аж раптом у розмову втрутився худий.
— А скажи-но, чому це торгові кораблі обминають наш острів? Може, тому, що наше теперішнє ткання не порівняти з шовками давніх майстрів?
Його слова спричинили справжню бурю. Зчинився неймовірний гамір, староста почав розмахувати кулаком перед самісіньким носом Яструба, хтось схопився за ножа. У повітрі запахло бійкою. Арен напружено дивився на Яструба, сподіваючись, що той скористається магічною патерицею і змусить всю оту наволоч вгамуватися. Але Яструб продовжував сидіти на призьбі, наче нічого й не сталося, не зводячи з остров'ян спокійного погляду і незворушно вислуховуючи їхні погрози. І поступово люди затихли, немов їх нараз покинула лють (так само як раніше — безглузді веселощі). А відтак вони почали поволі розходитися, наче собаки після бійки: одні — гордо випнувши вперед груди, інші — підібгавши хвоста.
Коли мандрівці залишилися самі, Яструб підвівся, зайшов до кімнати, в якій вони зупинилися, і довго пив із глиняного жбана, що стояв за дверима.
— Ходімо, хлопче, — сказав він зрештою. — Наразі з мене досить!
— До човна?
— До човна!
Яструб залишив на підвіконні пару срібних монет, заплативши за нічліг, і зібрав свої речі. Арен стомився, йому хотілося спати, проте, окинувши поглядом брудну та непривітну кімнату з безліччю кажанів, що кишіли на кроквах, юнак згадав минулу ніч, і ноги самі понесли його за Яструбом. До того ж, подумав він, прямуючи однією з темних вуличок Сосари, якщо вони відпливуть саме зараз, то божевільний фарбар Сеплі не зможе пристати до їхнього гурту. Одначе Сеплі уже чекав їх на березі.
— Отже, ти вирішив плисти з нами? — сказав чаклун. — Гаразд, тоді ласкаво просимо на борт "Світозора"!
Не зронивши й слова, Сеплі заплигнув у човен і зіщулився під щоглою, немов здоровенний кудлатий пес. І тут Аренові урвався терпець.
— Але ж, мій пане! — обурився юнак. Яструб обернувся до нього; вони стояли віч-на-віч над водою. — Я знаю, вони всі тут збожеволіли, але ж вам не бракує здорового глузду! Навіщо ви берете його із собою?
— Він буде проводирем.
— Проводирем?.. Куди ж він нас поведе — до цілковитого божевілля? Чи, може, до смерті? Щоб ми потонули або сконали від ножа, встромленого у спину?
— Так, він поведе нас до смерті, але я поки що не знаю, якою дорогою.
Арен гарячкував. Яструб, хоч і відповідав йому спокійно, та все ж насилу стримував гнів: він не звик, щоби його допитували, і не збирався звітувати перед юнаком. Ще тоді, на запилюженій дорозі, спробувавши захистити Архімага від атаки безумця, Арен зрозумів, наскільки марними і безглуздими є його зусилля. Усвідомлення цього остаточно зіпсувало юнакові настрій, а від любові та відданості, які надихали його ще сьогодні вранці, тепер не залишилося й сліду. Аренові було не під силу захистити Яструба. Йому навіть не було дозволено приймати самостійні рішення. Він нічогісінько не знав про мету їхніх пошуків. Його просто вели за руку, безтямного та безпорадного, як дитину. Але він уже давно не вважав себе дитиною!
— Мій пане, я не хочу сваритися з вами, — сказав Арен, намагаючись говорити крижаним тоном. — Але це... це просто розумом не осягнути!
— Так, це й справді розумом не осягнути. Ми прямуємо туди, де розум безсилий. То ти підеш зі мною чи ні?
Від гніву Аренові аж сльози на очі набігли.
— Я вже давно сказав, що піду з вами куди завгодно і служитиму вам. Я не порушую свого слова!
— Оце добре, — похмуро сказав чаклун і відвернувся. Але за мить знову поглянув юнакові у вічі. — Арене, ти дуже потрібен мені, а я — тобі. І от що я скажу: я переконаний у тому, що ми йдемо тим шляхом, який тобі визначила доля. І ти мусиш пройти цей шлях — але не тому, що заприсягнувся служити мені, а тому, що цей шлях був твоїм іще до того, як ми з тобою зустрілися, до того, як ти прибув на Роук, і навіть до того, як покинув Енлад. Ти не можеш ні звернути з цього шляху, ні повернути назад.
Голос мага, як і раніше, був похмурим і суворим. І Арен відповів йому не менш похмуро:
— Як же я можу повернути назад, не маючи човна? Та ще й опинившись тут, на самому краю світу?
— То це, по-твоєму, край світу? Ні, до нього ще дуже далеко. Але, можливо, нам таки доведеться там побувати.
Арен стримано кивнув і стрибнув у човен. Яструб підняв вітрило і наповнив його чар-вітром. Щойно вони вийшли з порожньої гавані Лорбанері, як стало прохолодніше.
