Глибинка - Олександр Шевченко

— Маренівка, Маренівка… Кажете, десь під Ніжином? — він почухав лоба. — Виріс у тих місцях, але щось не пригадую. Невеличке, мабуть, село?

— Так. Дуже маленьке.

— Чекайте-но. Здається, це в районі лісництва. Є там кілька селищ, і це ваше… як його… Мартинівка?

— Маренівка, — виправила вона. — Так, там є ліси.

— От-от. Точно. Це від Ніжина кілометрів тридцять. От тільки у мене сьогодні пасажирів зовсім немає, і, якщо будете їхати, то доведеться з вас подвійну таксу взяти.

— Гаразд, — погодилася Марина. До біса гроші — вона має встигнути дістатися туди до темряви. — Я заплачу скільки скажете, тільки відвезіть мене туди якнайшвидше.

— Я б радий був взяти менше, але… — Євген знизав плечима. — Мені потім ці тридцять кілометрів назад порожнім їхати, самі розумієте.

— Я згодна, — знову промовила вона, і той відразу повеселішав. Підвів її до своїх блакитних «жигулів» і гостинно відчинив дверцята.

— Що ж, тоді поїхали, — промовив. — Ех, мені б щодня таких клієнтів!

Марина сіла на сидіння і полегшено перевела подих.

Здається, поки що їй щастить. Вмостившись за кермом, водій повернув ключ і двигун заторохтів.

— Довезу, як Кіркорова! — пообіцяв він, вирулюючи з території автостанції, і вони помчали вперед.

З виттям і гуркотом повз них пронісся товарняк, і Стефан прокинувся. Позіхнувши, почухав потилицю і глянув на годинник. О пів на третю. Виходить, приблизно половину шляху проїхали. Обвів поглядом куняючих пасажирів і знову повернувся до вікна.

Сонце палило безжалісно — вчорашні хмари розійшлися, так і не встигши потішити дощем. Лісосмуга коло залізниці завмерла в післяобідній дрімоті, і жоден листочок не ворушився, терпляче очікуючи на зливу — свою рятівницю. Стефан також відчував, як ним оволодіває якийсь апатичний стан, намагаючись позбавити його бажання діяти й рухатись. Для чого все це? Чи не простіше було б здатися і про все забути? Хай все пливе за течією — все одно змінити він нічого не зможе, тож для чого зайвий раз лізти в печеру до лева?

Машиніст щось нерозбірливо пробубонів у радіо. Одночасно поїзд почав уповільнювати свій хід і через кілька хвилин зупинився коло якоїсь відлюдної станції, біла споруда якої була огорожена стіною кипарисового живоплоту. Пасажири заворушилися і низкою потягнулися у тамбур, затиснувши в зубах цигарки, а динамік, кашлянувши, додав, що стоянка поїзду триватиме десять хвилин. Стефан зітхнув і відкинувся на спинку сидіння. Ну от, знову безглузде очікування…

Грюкнувши дверима, до вагону увійшли троє хлопців і сіли на порожнє місце в кутку. З вигляду схожі на місцевих, з короткими стрижками і червоними плямами на щоках — ознакою бичачого здоров’я. Помітивши, що вони дивляться на нього, він притулився до стіни і стулив повіки, переключивши свої думки на те, що він буде робити, коли (якщо) дістанеться до Маренівки.

Справді, які ж мають бути його дії? Спершу, скоріше за все, він завітає до дідової хати. Потрібно побачити Семена й розпитати його про все — звісно, якщо з ним нічого не сталося. Андрійко міг прийти туди ще раз, адже тепер для нього не потрібне запрошення. Добре, якщо Семен зможе захистити себе у цьому випадку. А якщо ні? Тоді справи набагато гірші. Це може поширитися як епідемія, і навряд чи якась сила зможе її зупинити…

Над вухом пролунало:

— Чоловіче, сигарети не буде?

Він розплющив очі. Ті троє хлопців тепер сиділи поруч з ним, схрестивши руки на грудях, на їх обличчях не відбивалося ніяких емоцій. Намацавши пачку в кишені сорочки, Стефан протягнув її тому, що сидів праворуч від нього.

— Бери, якщо треба. Шматка смерті не шкода.

Хлопчина, не дивлячись, витягнув з неї три сигарети.

Перезирнувшись зі своїми супутниками, промовив:

— Слухай, може підкинеш грошенят? Розумієш, на білета не вистачає…

О, це вже інша розмова. Стефан озирнувся на решту пасажирів, але ті нічого не помітили. Звичайно, нікому ніякого діла. Посміхнувшись, він простягнув ноги під сидіння і похитав головою:

— Нічого не вийде, хлопці. Працювати треба, ось що я вам скажу.

— То може вийдемо побалакаємо? — насунувся поближче той. Стефан майже відчув, як стискаються їхні кулаки.

— Розмову завершено, козаки. Немає в мене грошей.

— Ти, я бачу, не зрозумів, — впівголоса процідив інший молодик. — Пішли з нами, інакше тебе винесуть.

Терпець Стефана увірвався. Він з усіх сил намагався стриматися, але ці троє недоумків, схоже, шукають неприємностей. Він відчув, як завирувало щось всередині, і навіть злякався. Невимовна злість застелила очі, а відчайдушна впевненість в собі знищила страх. Плювати на те, що їх більше і вони міцніші — ось зараз він скрутить їх у баранячий ріг.

Підвівшись на ноги, Стефан зловісно вимовив:

— Це ви, придурки, нічого не розумієте. Даю вам останню можливість забратися звідси.

Всі троє схопилися, як підстрелені. Один з мордоворотів схопив його за барки і потягнув до виходу, не звертаючи уваги на людей навколо. З його горлянки вилетіло:

— Ах ти ж, паскудо! Я тебе зараз навчу, як з людьми розмовляти…

Він зупинився з розкритим ротом, коли Стефанова рука стиснула йому зап’ясток. Через мить його обличчя побіліло, як смерть, тільки плями на вилицях запалали вогнем. Виразно тріснула кістка, і в наступну секунду Стефан з усієї сили штурхонув його в тамбур. Той налетів на залізні двері й заволав, як різаний, а він вже розвертався, щоб попіклуватися про двох його партнерів. На обличчі заграла посмішка, а ця неймовірна сила, що прокинулася в ньому, настійливо рвалася назовні. Що ж, підходьте, наволоч, потанцюємо.

Молодики,