Глибинка - Олександр Шевченко

— І ти гадаєш, що вони так просто дозволять тобі повернутися і всіх перебити? — спитала Марина. Зітхнувши, він відповів:

— Ні, я так не думаю. Але це не має значення. Я мушу спробувати, а далі хай буде те, що має бути.

Цієї ночі сон не йшов до них.

Стефан усвідомлював, що ця поїздка буде дуже непростою. Так воно і сталося.

На вокзал він прибув вчасно, проте виявилося, що його електричку затримують на півтори години у зв’язку з ремонтом колії. Увесь цей час він провештався в залі очікування, безперервно поглядаючи на годинник. Хоч це й не мало особливого значення, але він хотів потрапити в Маренівку до настання темряви — в такому разі у нього були б деякі переваги. Проте, складалося враження, що якась сила намагається затримати його приїзд. Може, це йому тільки здавалося, хоча… все можливо. Його плани для них — як відкрита книга, і, напевне, уся та диявольська зграя зробить все, щоб він не зміг їм перешкодити, поки все не закінчиться.

«Що саме?»

Стефан був упевнений, що він їм потрібен — саме тому Оксана залишила його в живих. Для чого? Цього він не знав. Його викинули з Маренівки, щоб позбутися небажаної завади, до того часу, поки не здійсняться їх зловісні наміри, а тоді… тоді, можливо, і для нього знайдеться робота. Що ж вони замислили? Перетворити його на такого ж вампіра й заслати у велике місто? Все це було схоже на якійсь дебільний фільм жахів, і його мозок звично намагався поставити свій захисний бар’єр, переконати, що все це лише вигадки, проте Стефан все ж відчував ту частку Зла, що причаїлася в його тілі. Сумніви не повинні його зупиняти. Потрібно зробити все можливе, доки не стало надто пізно, хай яким нереальним все це видається.

Опівдні з динаміка пролунало оголошення про те, що електричка на Ніжин подається на п’яту колію, і в нього неначе гора з плечей впала. Він швиденько спустився на перон і вскочив у найближчий вагон, сподіваючись, що нарешті можна заспокоїтися. Проте поїзд простояв ще з пів години, аж поки диспетчер не сповістила про відправлення, і потяг, нарешті, зрушив з місця. У Стефана з’явилася надія, що в нього все вийде, проте найскладніше тільки починалося.

Вони вирушали.

Марину мучили сумніви.

Після того, як чоловік пішов, вона увесь час була як на голках. Він навіть не дозволив їй провести, і в його очах вона помітила якусь приховану приреченість, неначе він знав, що не повернеться зі своєї подорожі. Згадуючи це, ніяк не могла знайти спокою. Чи можливо тут чимось допомогти?

Через три години зрозуміла, що далі так не може.

Невже Стефан думав, що вона буде спокійно сидіти удома і очікувати на його повернення? Їй шматок не йшов у горло, і навряд чи зможе заснути цієї ночі. Але що залишається? Марина довго розглядала всі можливі варіанти. Він наказав їй нічого не робити і чекати на нього… що він мав на увазі під цим «нічого не робити»?

Може, побоювався, що дружина захоче вирушити за ним?

Вона вхопилася за цю думку. Якщо поїде, то зможе на власні очі побачити, що ж там відбувається. А якщо у її чоловіка щось негаразд з психікою? Тоді, мабуть, це заразне, бо йому вдалося примусити її повірити. Те, що побачила — може, це галюцинація? У цьому випадку Стефан у ще більшій небезпеці, бо одному Богові відомо, на що ще штовхне його хвора уява. У будь-якому разі її присутність там просто необхідна.

Отже, до справи. Марина спробувала згадати місцезнаходження того селища, але у її пам’яті спливло тільки одне — Ніжинський район. «Це десь з півгодини од Ніжину», сказав він їй того першого разу. «Там раніше ходив автобус». Вона сподівалася, що цього достатньо. Якщо вдасться дістатися туди, на місці можна буде розпитати людей. Як би не було, а все краще, ніж сидіти склавши руки і чекати невідомо чого.

Невгамовна жага дій примусила її зірватися з місця. Вона заметушилася по кімнаті, гарячково розмірковуючи, що ж узяти з собою в дорогу, але через мить зупинилася і ляпнула себе по лобі. Про що це вона? Неначе на відпочинок збирається. Врешті Марина захопила тільки свою сумочку і попрямувала до дверей, — коли раптовий здогад прийшов їй у голову. Повернувшись у кімнату, зняла з полиці ту саму шкіряну Біблію. На обкладинці все ще були відбитки Стефанових пальців, і в цю мить їй стало ніяково за те, що засумнівалася у його здоровому глузді.

От і все. Затримавшись ненадовго в коридорі, подумала наостанок:

«Вибач, любий, але цього разу я зроблю по-своєму».

Двері за нею зачинилися.

З самого початку Марина вирішила діяти інакше, і замість Залізничного вокзалу поїхала на автостанцію. Тут, коло під’їзного майданчика, на якому ліниво розверталися схожі на велетенських комах червоні «Ікаруси», вона побачила кількох приватних перевізників і рішуче підійшла до них.

Чолов’яга, до якого вона звернулася, почувши назву «Маренівка», лише закліпав очима.

— Ніколи про таке не чув, — відповів він. — Спитайте оно у Євгена, — він вказав на худорлявого чоловіка в армійському картузі, що з нудьгуючим виглядом вештався неподалік. Подякувавши, вона відійшла.

— Так, я їду в бік Ніжина, — хитнув головою той, при цьому ковзнувши поглядом по її облягаючих джинсах. — Носівка, Червоні Партизани… а куди вам треба, дамочко?

— Маренівка, — відразу відповіла вона.