Глибинка - Олександр Шевченко
Обличчя Віктора все ще було незадоволеним — він був не в захваті від того, що його витягли з дому о пів на восьму ранку. Проте не зміг приховати цікавості, коли той мовчки протягнув йому ноутбука, і тепер продивлявся його записи, час від часу замислено чухаючи підборіддя.
Стефан сидів поруч, але його думки були далекі від літератури. Він знову і знову прокручував у голові те, що відбулося вчора увечері, коли він лежав у ліжку, відчуваючи біля себе гарячий бік дружини. Якесь в нього було бажання заподіяти їй біль, випустити на волю всі свої приховані тваринні рефлекси… Він боявся зізнатися собі, що відчув якусь лякаючу насолоду, коли пальці опинилися на її шиї і почали здавлювати ніжне тіло. Ні, ці пальці не могли належати Стефанові Хошкевичу, популярному колись письменникові, який за життя й мухи не скривдив. Вони належали комусь іншому… але ця примарна постать ховалася в підсвідомості, не маючи ніякого бажання з’являтися перед очима. І все ж він відчував її присутність, відчував, як з кожною годиною вона стає все сильнішою, загрожуючи повністю захопити владу над ним, перетворити на ляльку у своїх руках… як тоді.
Спробував зрозуміти, що це значить, але знову вперся в стіну, за якою переховувались ті загублені в пам’яті години його життя, що, напевне, й були ключем до всього.
Якщо вдасться подолати її, тоді, можливо, він дізнається, що ж з ним відбувається.
— …в тому селі? — спитав Віктор.
— Що?
— Я питаю — і оце все ти розкопав у своїй глибинці?
Стефан кивнув.
— Так. Більшою частиною.
— Що ж, матеріал цікавий. Зізнаюся, минулого разу я, мабуть, був занадто критичним — з цього й справді може вийти щось пристойне. Якщо хочеш, я можу натякнути у видавництві, що ти готуєшся видати щось абсолютно свіженьке. Гадаю, це їх зацікавить.
— Так.
— Та що з тобою? — Віктор зазирнув йому в очі. — Ти наче привида побачив. Все в нормі?
«Еге ж, — подумалося йому, — все чудово. Просто я потроху схожу з розуму. Вчора, наприклад, хотів придушити власну дружину. А щодо привидів… Здається, вони тепер оселилися в моїй голові.»
— Нормально, — відповів Стефан. — Просто втомився від цих поїздок.
Розповісти йому про те, що відбувається, чи ні? А який сенс? Ні, він повинен сам у всьому розібратися. Напевно, не треба було приходити сюди.
— Вибач, — підвівся. — Я вже піду.
— Чекай-но, — Віктор здивовано звів брови. — Ти казав, що хочеш зі мною побалакати. В тебе щось трапилось?
— Ні. Нічого.
— Ти не вмієш брехати. Подивися на себе — неначе щойно з Освенціму. Я хочу, щоб ти мені все розповів.
— Нема чого розповідати, — Стефан закинув ноутбука на плече і почав спускатися униз.
— Чекай!
Віктор наздогнав його на східцях. Тепер його обличчя було справді стривоженим. Він поклав руку йому на плече.
— Слухай, ти можеш мені довіряти. Ти ж знаєш, я…
— Чорти б тебе забрали! — зірвався Стефан. — Я ж кажу, зі мною ВСЕ ГАРАЗД!
У ранковій тиші крик пролунав дуже голосно. Віктор помітив погляди, спрямовані на них. Зітхнувши, промовив:
— Гаразд. Якщо не хочеш — не розповідай, ніяких проблем.
Обличчя Стефана ще якийсь час зберігало гнівний вираз, а тоді він ніяково опустив очі.
— Вибач. Не хотів кричати. Просто зі мною справді щось не так. Втома, і все таке…
— Ясно. Пішли, проведу до зупинки.
Вони стояли під худорлявим каштаном, розмірковуючи кожен про своє. Віктору не подобався вигляд Стефана, його скляні очі й ця невластива для нього агресивність. Він нагадував наркомана, що довгий час не отримував чергової дози. Схоже, в усьому винна ця поїздка, але нічого конкретного припустити не зміг. Можливо, варто побалакати з його дружиною?
Сам Стефан відчував, як у ньому накопичується роздратування. Пильний погляд друга був схожий на жуйку на підошві, від якої ніяк не відчепишся. Для чого, питається, він вирішив зустрітися з ним? Через книгу? Зараз вона його хвилювала менш за все. Набагато тривожнішим було те, що відбувалося всередині. Йому раптом захотілося повернутися додому, запертися в шафі й побути нарешті наодинці зі своїми думками.
— Вибачте, можна з вами побалакати?
Він підвів очі. Поруч з ними зупинилися хлопець і дівчина, обом було років по двадцять. В руках вони тримали кілька яскравих кольорових журналів.
— Скажіть, ви вірите в Бога?
Тільки цього не вистачало. Вартові Другого Пришестя, Служники Єгови чи як їх там. Стефан наморщив лоба. Відповів Віктор, і в його голосі пролунали нотки іронії.
— Це що, статистичне опитування?
На обличчях молодої пари нічого не відбилося — схоже, гумору вони не зрозуміли. Хлопець підійшов ближче з неприхованим наміром продовжити розмову, і його рука вже відбирала серед брошур ту, яка, на його думку, була їм конче необхідна.
— Я гадаю, в мене є те, що вам потрібно, — промовив.
Стефан зупинив свого приятеля, який знову збирався відпустити якийсь жарт.
