Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

Кларк Ештон Сміт прожив життя, сповнене парадоксами — прагнув бути поетом, однак мусив заробляти на життя важкою працею та написанням прози; ненавидів провінційне містечко Оберн, але понад пів сторіччя прожив на його околиці в батьківському будинку без електрики та водогону і переїхав звідти лише наприкінці життя; завдяки неймовірно багатій уяві та відчуттю стилю створював шедеври короткої прози, але змушений був миритися з редакторським свавіллям, через яке його авторський задум часто спотворювали й нищили. Та попри всі примхи долі, що спіткали автора, той значний доробок, який він залишив по собі, є унікальним явищем не лише у царині химерної прози, але й у світовій літературі загалом. 

  Письменницький стиль 

«Проза — це слова в найкращому порядку; поезія — найкращі слова в найкращому порядку», — писав свого часу англійський поет і літературний критик Семюел Тейлор Колрідж. Його слова щодо поезії цілком можна застосувати як до поетичних, так і до прозових творів Кларка Ештона Сміта, адже і ті, й інші він писав із надзвичайною ретельністю та любов’ю до слова. Чимало його оповідань можна сміливо назвати поезією у прозі. 

Смітовій прозі притаманний барвистий стиль, що рясніє латинізмами та екзотичними назвами, покликаними створити необхідну атмосферу та занурити читача у створений автором світ. Цього ефекту, як зазначав сам Сміт, «було б неможливо досягти, послуговуючись лексиконом, який обмежений тим, що відоме як «базова англійська»». Йому загалом було нестерпне тяжіння сучасної англійської до спрощення та нехтування вишуканістю, він вбачав у цьому ознаку занепаду і в своїх творах плекав естетику піднесеного і витонченого мовного стилю. 

До написання оповідань Кларк Ештон Сміт підходив украй ретельно. Спершу він робив від руки нарис сюжету, занотовуючи його на аркуші паперу або у своєму записнику — «Чорній Книзі», тоді писав першу чернетку, іноді друкуючи її на машинці, часто брав надруковану чернетку із собою і, прогулюючись самотою, читав її вголос, роблячи правки від руки, а тоді передруковував оповідання ще три–чотири рази, допоки відшліфовував його до ідеалу. Сміт був майстром стилю, тому особливо страждав від редакційної політики часописів, які відмовлялися друкувати його твори в первинному вигляді, настільки вони не вкладалися у межі стандартів і умовностей, звичайних у тогочасних палп-журналах; змушували їх переробляти, видаляючи зайві (на думку редакторів) описи та скорочуючи текст на догоду пересічному читачеві, який прагнув не стільки розлогих описів, скільки дії. А часом і самі редактори без відома автора вносили зміни, видаляючи ретельно вибудувані ним атмосферні описи, спотворюючи авторський задум і фактично руйнуючи оповідання. Сміт був змушений іти на компроміси, бо мав забезпечувати недужих літніх батьків, проте його поступки завжди були мінімальними. Щодо незвичності своїх творів на тлі літератури, яка була до вподоби тогочасному масовому читачеві, він зауважував: «Я відмовляюсь коритися безплідному, приземленому духові часу; вважаю, що раніше чи пізніше почнеться відродження романтизму — повстання проти механізації та надмірної соціалізації. Якщо ж цього не станеться, тоді я збіса сподіваюся, що в наступному житті втілюся на якійсь щасливішій і вільнішій планеті, адже мене анітрохи не приваблюють ані етика, ані естетика цього велетенського мурашника». 

Кларк Ештон Сміт сподівався, що колись таки видасть свій доробок у книжковому форматі, де всі його твори будуть збережені у тому вигляді, в якому він їх задумав, однак за його життя це сподівання справдилося лише почасти. 

Щодо власного письменницького стилю Сміт висловлювався так: 

«Моїм свідомим ідеалом було змусити читача повірити, прийняти неможливу річ або низку неможливих речей за допомогою своєрідної словесної чорної магії, задля успішного творення якої я послуговуюся прозовим ритмом, метафорою, порівнянням, тембром, контрапунктом та іншими стилістичними ресурсами, немовби промовляючи своєрідне заклинання». 

  Цикли оповідань 

У своїх оповіданнях Кларк Ештон Сміт чималу увагу приділяв локаціям, тому більшу частину його химерної прози можна розділити на цикли за місцем дії: Гіперборея, Посейдоніс, Аверойн і Зотік. Гіперборея, що є легендарним краєм на далекій Півночі, останнім континентом періоду Міоцену, та Посейдоніс, останній з островів Атлантиди, затонулої в період Плейстоцену, — дещо подібні між собою приречені на загибель осередки магічної культури. Гіперборею автор змальовує як край, вкритий задушливими джунґлями, гірськими пасмами й величними містами; край, в якому панують чаклунство та боги сивої давнини. Зрештою Гіперборея зникне під шаром льодовиків, а Посейдоніс — під океанськими водами. Аверойн є Смітовою версією домодерної Європи, вигаданою провінцією на півдні Франції, події в якій відбуваються за часів Середньовіччя (за винятком оповідання «Кінець історії», дія якого розгортається наприкінці XVIII ст.), краєм, у якому повсякдення раз у раз зустрічається з чорною магією та нападами потойбічних істот. Зотік існує за мільйони років у майбутньому і є «останнім континентом Землі під потьмянілим і збляклим сонцем». Згідно із задумом Сміта, Зотік піднявся з океанського дна наприкінці існування планети Земля, коли знайомі нам континенти зникли під водою або змінили свої обриси; він складався з частин Малої Азії, Аравійського півострова, Персії, Індії, частин Північної та Східної Африки і більшої частини Індонезійського архіпелагу. Це світ, у якому звичні нам винаходи цивілізації та сучасні релігії давно забуті; світ, у якому панує чаклунство; світ, який відзначається химерністю та жорстокістю, він сповнений смерті й посмертних жахіть. 

Деякі інші оповідання можна виокремити у невеликі цикли, присвячені Марсу і вигаданій Смітом планеті Зіккарф, у решті йдеться про Землю та потойбічні виміри. 

Оповідання, зібрані у цьому томі, належать до циклів: «Книга Гіпербореї», «Оповіді про Атлантиду», «Аверойнські хроніки», «Оповіді про Зотік», — саме так називав їх сам Кларк Ештон у своїй «Чорній Книзі» — нотатнику, який він вів приблизно з 1929 року і до самої смерті, записуючи у ньому нариси оповідань і віршів, а також епіграми і розмисли про життя та мистецтво. 

Назва «Загублені світи», під якою зібрано останні п’ять оповідань цієї книжки, є доволі умовною і запозичена перекладачем у другої збірки творів Кларка Ештона Сміта, виданої в Аrkham House 1944 року. Дія цих оповідань відбувається у різних місцях і світах: в одному — серед лиховісної пустелі Йондо, що «лежить якнайближче до самого краю світу», у двох — на Марсі (ці оповідання є сумішшю горору з елементами наукової фантастики та багато в чому стали взірцем для майбутніх кінострічок на кшталт «Чужий» та «Щось»), ще у двох — на знайомій нам Землі, принаймні у тих її місцевостях, які межують з паралельними світами. 

Зібрані в цій книжці оповідання подано у такому вигляді, в якому їх планував видати Кларк Ештон Сміт. 

  Літературний вплив 

Серед книжок, які справили значний вплив на творчість Кларка Ештона Сміта, окрім вже згаданих «Казок тисяча й однієї ночі», «Ватека» Вільяма Бекфорда і доробку Едґара Аллана По, були також твори Джорджа Стерлінґа, Томаса Брауна, Теофіля ґотьє, Шарля Бодлера, Жоріса-Карла Гюїсманса, Амброуза Бірса, Вільяма Роберта Чемберса, Лорда Дансені, Артура Мекена та багатьох інших авторів. Одначе, попри всю рясноту літературних уподобань, Смітові твори відзначаються надзвичайною самобутністю. Йому був притаманний свій власний, незвичний, химерний і прекрасний стиль, геть не схожий на будь-чий інший. Про його творчість влучно висловився Фріц Лайбер: «Серед усіх відомих мені найоригінальніших авторів, які найменш зазнали стороннього