Вежі та підземелля - Марина Соколян
У залі запала тиша. На якусь мить, здавалося, все завмерло — заціпеніли слуги зі срібними тацями, бридливо кривлячись, завмерли гості, та й сам барон завмер, стиснувши долонею руків'я меча.
— Такі справи, значить, — звідкись іздалеку почувся баронів голос, — геть серви здичавіли, клянуся Темною зграєю... Хто-небудь, приберіть це падло! Ну!
...високе склепіння бенкетної зали майнуло вгору отвором колодязя, штовхаючи Анджу вниз, у морок, у холодні глибини, в темряву і сморід підземелля. Десь зовсім близько пролунав хижий сміх. Загавкали загоничі... Вчасно ж барон згадав Йоргову зграю, ох і вчасно...
• • •
...так оповідають про Арода та Ісу, царя та пророка. Прийшли храмовники до братів ненароджених, просячи поради.
«Як служити слід Ясному Небу та його прелатам, аби сподобитись небесної ласки? Як наставляти братів наших на путь горішній?»
«Вчіть їх бути сумирними, але стійкими у вірі своїй», — сказав Іса.
«Вчіть їх коритися волі Неба із вдячністю, але чинити опір волі Темного», — мовив Арод.
«Як же навчити братів наших відрізнити одне від іншого?» — запитали храмовники.
«Простим є шлях до правди, — сказав Іса. — Знайте ж: Небо посилає випробування, а Темний — спокуси».
«Знайте ж, — мовив Арод. — Небо дає силу й відвагу, а Темний — хитрість і непокору».
«Пам'ятайте, — сказав Іса, — той, хто йде горішнім шляхом, не прагне задоволень».
«Хто йде горішнім шляхом, — сказав Арод, — не спокуситься минущим, не виявить неміч і ницість свою перед лицем Ясного Неба. Слабкість — насолода Темного, який чекає в тінях та мороку».
• • •
Тієї ночі Мисливець майже наздогнав його. Гонитва йшла темним лісом, між кучугурами, гіллям, гнилим торішнім листям, між колодами, вкритими чорним мохом, між байраками й болотами, де світилися зелені вогні-примари. Анджа збивав ноги на коренях, що гладкими хробаками виповзали із землі, падав долілиць, перечепившись через повалені мертві стовбури, і весь час за спиною, зовсім поряд, чутно було гавкотіння зграї, гикання мисливців та тупіт кінських копит.
Він біг, не пам'ятаючи себе, знаючи лише, що наздогнавши, Мисливець розітне його тіло, а серце, гаряче й живе, покладе до свого ягдташа. Мисливець сміявся, відчуваючи страх душі-звіра, яку він гнав темними яругами. Обертаючись, Анджа міг навіть бачити його чорне лице з вузькими очима-зірницями, його хижий нестямний усміх.
Таке вже було з ним колись. Було давно, коли Анджа нездужав — тоді мамка виходила його, і Мисливець так і не наздогнав малого. Потім ще, коли їхнім селом, як повінь, прокотилася пошесть «священного вогню», лишаючи після себе чорні, спотворені недугою тіла, і дим, масний дим від вогнищ, на яких палили мертвих... Він заледве вижив тоді — але цієї ночі Мисливець був найближче, і лише якимось дивом Анджі вдалося прокинутись...
Він із криком підхопився на ліжку.
То, власне, й не ліжко було — лише стос торішнього сіна, вкритий тим, що за кращих своїх часів називалося, певне, попоною. Було темно і холодно, хоч і не так, як там, у володіннях Темного. Пощастило, він таки зміг утекти... Все ще трусячись від потойбічного холоду, хлопець розпачливо забурмотів: «О, вогню-цвіте, пломеню-світе, сонце-птиці, блискавиці...» Замовлянню його навчив старий мірошник, який ще казав, що вогонь не можна гасити — бо то гріх, а потім якось згорів разом зі своїм млином. Не згрішив. Хай щастить тобі, мірошнику, в темних угіддях, там немає вогню...
Попри вогкий, з присмаком гниття, холодний протяг, Анджа відчував, як спиною струменить гарячковий піт. Але тут, немов у відповідь на його молитву, десь поряд рипнуло, і теплою зірочкою спалахнув вогонь свічки.
Із темряви виступив той, хто приніс вогонь, — високий сивий чоловік з обличчям так люто посіченим негодою та недолею, що Анджа на якусь мить перестрашився. Втім, крива, мов шабля східняка, усмішка чоловіка була радше глузливою, ніж лихою. До стегна прибулого значуще тулився меч-кацбальґер, «драний кіт» — таких і не носять тут, здивувався Анджа. Еге, та він, певне, ланд-лицар, найманець-заброда... Бачили таких у Чорнобурівці, аякже. Особливо ж перед тим, як починався голод — навіть коли був добрий урожай. Ну і, звісно, ніхто не любив ланд-лицарів — за що їх, круків, любити? Анджа насупився, чекаючи негараздів. Лицар гмукнув і, роззирнувшись, але не знайшовши нічого ліпшого, присів на край Анджиного трухлого ложа.
— То що, селюче? — мовив він різким рипом-шепотом. — Як воно, від Темного бігати, непереливки? Не те, мабуть, що хортам баронським горлянки гризти... І за що ти так бідолашних песиків, га?
Анджа лише очима кліпнув. Геть лицар з ума вижив, чи що? Бідолашних песиків... Це ж треба таке!
— Чого мовчиш, патлатий? Язика проковтнув? Було б раніше пельку стулити, та ні — розбаландав усьому селу, як твоя матінка з бароном гаєм блукала, а тепер — мовчиш? Чи мудрий став від баронської ласки?
Хлопець смикнувся, аби відповісти, і тут-таки спалахнув біль у похапцем перев'язаній нозі, пошматованій отими «песиками». І, що найгірше, боліли збиті коліна й п'яти — тіло пам'ятало гонитву темним лісом...
— Звідки ви... знаєте про Темного? — ледве придушивши крик, запитав Анджа.
Він завжди гадав, що Мисливець лише за сервами ганяє, а шляхетні... ну, вони, певне, одразу в небесні палати, гоп — і там...
— Та що там знати? — кутиками губ усміхнувся ланд-лицар. — Сам колись бігав, доки верхи їздити не почав... Та не про те мова. Мені, власне, барон велів глянути на тебе й сказати, чи буде з тебе яка користь...
— А ви що, пане, першим душогубом при баронові?
— Ги, — сказав лицар. — Ну чого ви, серви, таю злі? От скажи мені, Анджо Вихоре, свинарю з Чорнобурівки, за яким лихом тобі так припекло до замку? Гадаєш, краще тут? Тепліше в барона за пазухою?
— Та я не знаю... — промимрив Анджа. — Тільки скажіть мені, пане, навіщо весь вік у багні пріти, якщо нам так чи так до Темного в ягдташ?
