Вежі та підземелля - Марина Соколян
• • •
Ті, що тримають зброю, теж прийшли до Арода та їси по науку.
«Як нам, — спитали вони, — заслужити ласку Ясного Неба?»
«Ваша доля — служити вашим володарям вогнем і залізом», — мовив Арод.
«Ваша доля — іти за ними в бій заради перемоги Неба», — мовив Іса.
«Ваше життя — війна, — сказав Арод, — і поза війною ваше життя — пустка».
«Ваша війна — молитва, — сказав Іса, — і поза молитвою війна — безглуздя».
«Що дає війна вірним Небу?» — запитали ті, що носять зброю.
«Війна — це очищення землі від скверноти гордині, розкоші й розпусти, — відповів Арод. — Ваше право — нищити тих, що тішать своє тіло, зневаживши Вогненне Око Неба, суворе й нещадне».
«Війна — це очищення духу від недуги співчуття та милосердя, — відповів Іса. — Ваше право — нищити тих, що живуть у твані рабських сподівань і тваринних прагнень».
«Чи прийме нас по смерті Небо? — запитали воїни. — Нас, що не володіють землями, але носять зброю?»
«Не всі з вас варті Небесної ласки, — мовив Арод, — однак ті, що вірно служать своїм володарям, можуть бути прийняті Небом».
«Ті, хто служать володарям, як володарі — Небу, можуть бути прийняті. І знамення цієї вірності — кривава відзнака», — мовив Іса.
«Ті ж із вас, хто зрадить володарів, навік будуть прокляті й потраплять по смерті до володінь Темного, до землі блідих вогнів і кривавих світань».
• • •
Гроза, на щире переконання чорнобурівців — то було бойовисько небесних демонів, котрі, гуркочучи в хмари-щити, лупали один одного сліпучими списами. Демони виїжджали на небо з прапорами й герольдами, їхні коні — люті вітровії під куривними чепраками — мчали виднокраєм, дрібно стукочучи срібними підковами. Часом хтось із демонів скидав з коня іншого, і тоді земля двигтіла від удару, і смолоскипами займалися віковічні дерева, уражені падінням захмарного лицаря.
Так говорили в Чорнобурівці — там не любили чужі бойовиська, особливо ж такі, від яких потерпали люди й гинув урожай. А так було майже завжди.
Отож, нині над замком вирував демонічний герць. Глядачів у того змагання не знайшлося — вболівальники ховалися, де прийдеться, прагнучи перебути панську забаву без втрат.
Ховалися, приміром, у казармі, до якої Анджу кликали як всезагального учня і трішки — як оберіг від баронського гніву. Вояки тулилися коло вогню в тому щасливому кутку, де стріха протікала найменше.
— Нічогенька нічка... — пробурмотів Мідяк, мерзлякувато пересмикнувшись, від чого його обладунок жалібно дзеленькнув. — Така точно була під Альбігоном, коли ми сиділи в драному бастіоні під фортецею, всі — і хворі, й поранені, і живі, й мертві, як хто не добачив... Сморід, стогони, і на голову ллє, мов псяча сцянка...
— Ех, хороші були часи, — зітхнув Чернець.
— Не те, що тепер, — поскаржився Крук, — сидиш тут, іржавієш...
— Еге, тупієш на очах, — усміхнувся Мідяк.
Крук гмукнув і незлостиво пнув товариша ногою.
— Краще б ти, бляшанко, розказав нам що-небудь. Бо ж злидва нема, бабів нема... нудьга.
— Е, не треба, — попросив Чернець. — І так на душі тоскно, а він зараз знов розведе про ті свої банії, де єретички в таких е-е-е... фризурах... Краще не треба.
— А хай тоді малий щось розкаже. У вас у селі є банії? — у нас є баняки, — кивнув Анджа. — А ось єретичок нема. Була, правда, одна причинна — ходила вздовж дороги, і як хто ще підводою, питалася, чи не підвезуть на небо. Потім вона десь пропала — певно, дочекалася свого воза...
— О, слухайте, — сказав Крук. — А я згадав одну історію. Теж про жінок.
— Круче, я тебе благаю, — зітхнув Чернець. — Давай краще щось страшне, як ти вмієш...
— Ну, так це і є страшне. Я ж кажу, про жінок.
— Страшна історія про те, як Крук ходив свататися, — зловісно прошепотів Мідяк, — а дрин свій забув...
Вояки зареготали.
— Ну не хочете, не треба, — образився Крук.
— Та годі, розказуй вже. Тільки не про банії.
— Про банії не буду. — Крук усівся зручніше й почав оповідати, зупинивши погляд на рухливому полум'ї. — Історія така: були у Темного троє дочок; одну з них він віддав за князя, другу — за храмовника, а третю — за простого коваля. Були вони юні, високі та гожі — але то лише вдень. Уночі Йоргові дочки перекидалися на морок і висмоктували життя з того, хто опиняться поряд. Отож, після весілля князь відвів молоду дружину до покоїв, але свічку не згасив. І побачив, як вона обертається на страховиддя: тіло — пітьма, пазурі — як у вовка, а голова — як у жаби. Злякався князь і вигнав дружину. Храмовник теж не загасив свічки і вберігся. А ось коваль не мав свічки і не зміг побачити, на що перетворилася його дружина. Кожного вечора він засинав, а прокидався змучений і посивілий. Так вони прожили кілька літ, дружина коваля народила дочку. А сам він став схожий на старого діда — сивий і кволий. Одного разу прийшла до села знахарка, побачила коваля, зрозуміла, що з ним сталося, і наказала йому дружину вигнати. Коваль так і зробив, та дочку свою пожалів — лишив із собою. Але дочка — Йоргове плем'я — була ще гірша за мамцю. Вночі вона ходила селом, стукала в двері — і до кого постукає, в тому домі хтось невдовзі вмирав. Скоро сельчани второпали, звідки лихо йде, і наказали ковалеві свою дочку вбити. Коваль послухав, але забити дитину не зміг. Тож він замурував її живою в стіну кузні. Але вона, кажуть, там і досі живе, мандруючи зі стіни в стіну. Тож іноді люди чують, як хтось до них стукає зі стіни... і глухий голос, немов хтось усередині б'ється, просить випустити. Якщо той голос слухати, то Йоргове дитя може вибратися зі стіни і випити життя до краплі...
Вояки завмерли, дослухаючись.
— Нічогенька забавка... — гмукнув Мідяк. — І де ти, Круче, такого набрався?
— Мамця розповідала. Колись вона сама чула, як у стіні хтось шкребеться, а потім захворіла на чорну тіпанку і померла...
Ще одна пошесть мовчанки. І тут — у всеосяжній тиші —
