Що ховається у сутінках. Антология - Клайв Баркер
— Навіщо тобі чотири спальні, якщо ти живеш сам? — запитав його одного разу Робінсон.
— Не знаю і ніколи не знав, — відповів Тимлін, — але в них у всіх по чотири спальні, окрім «Наперсника», «Деревію» і «Лаванди». У тих — по п’ять. У «Лаванди» є ще й свій кегельбан. Усі сучасні зручності. Але, знаєш, коли я, зовсім маленький, тільки-но приїхав сюди з родиною, ми дзюрили в туалет на вулиці. Правду кажу.
Робінсон і Ґендальф, як правило, заставали Тимліна, який сидів в одному з крісел-гойдалок на ґанку свого котеджу («Вероніка»), читав книгу або слухав айпод. Робінсон відстібав повідець від нашийника, і пес — звичайний безпородний дворняга, хіба що вуха, як у спанієля, — радісно мчав угору сходами. Трохи його погладивши, Тимлін смикав у різних місцях сірувато-білу шерсть собаки і, якщо та не випадала, вигукував: «Чудово!»
Цього погожого дня в середині серпня Ґендальф лише ненадовго навідався до крісла Тимліна і, обнюхавши його голі кісточки, збіг униз східцями й потрусив дрібним клусом до дерев. Тимлін вітав Робінсона, піднявши руку жестом Хо, як індіанець зі старих фільмів. Робінсон відповів так само.
— Хочеш пива? — запитав Тимлін. — Воно прохолодне. Я його щойно витягнув з озера.
— Що сьогодні п’ємо? «Старе Гівняне» чи «Роса Зеленої Гори»?
— Ні те, ні інше. У коморі був ящик «Бадвайзера». Це Король Пива, якщо пам’ятаєш. Я його і хапнув.
— Якщо так, із задоволенням приєднаюсь.
Тимлін, бурмочучи, підвівся й пішов, трохи похитуючись із боку в бік, досередини. Артрит підступно напав на стегна, казав він Робінсону, однак, не вдовольнившись ними, вирішив зазіхнути ще й на кісточки. Робінсон не питав, але порахував, що Тимліну років сімдесят п’ять або близько того. Сухорляве тіло свідчило про те, що він усе життя підтримував себе в гарній фізичній формі, яку зараз поступово втрачав. Сам Робінсон ніколи не почувався фізично краще, ніж зараз, що було досить парадоксально, враховуючи, як мало сенсу залишилося в його житті. Тимлін без нього точно обійшовся б, незважаючи на їхню дружбу. Під кінець цього протиприродно красивого літа тільки Ґендальфу він був по-справжньому потрібен. Утім, це його влаштовувало, бо Ґендальфа поки що вистачало.
«Ну ніби хлопчик із собакою», — думав він.
Собака цей вийшов з лісу в середині червня, худий і брудний, шерсть у реп’яхах, увесь ніс прокреслила глибока подряпина. Робінсон тоді лежав у гостьовій кімнаті (спати в ліжку, яке він ділив із Діаною, було несила), не в змозі заснути через горе й безвихідь, і міркував, як стрімко наближається до того, щоб здатися та послати все до біса. Ще пару тижнів тому він назвав би такий вчинок боягузливим, але за цей час усвідомив кілька незаперечних фактів. Біль не вщухне. Горе не відступить. Ну і, звісно, життя його, хай там як, не буде довгим. Щоб зрозуміти це, достатньо було вловити запах тварин, що гнили в лісі.
Він почув стукіт і спочатку вирішив, що це людина або ведмідь, який відчув його їжу. Тоді генератор іще працював, і детектор руху на під’їзній доріжці перед будинком увімкнув світло. Визирнувши у вікно, він побачив маленьке сіре собача, яке то дряпало двері, то крутилося на порозі. Коли Робінсон відчинив двері, пес позадкував, притиснувши вуха і підібгавши хвіст.
— Ану, заходь, — сказав Робінсон. — Якщо не можеш іти на запах, іди хоч за клятими москітами.
Він налив у миску води, яку песик жадібно вижлуктив, потім дав банку вареної солонини, і той глитнув її п’ятьма-шістьма величезними ковтками. Коли собака закінчив, Робінсон погладив його, сподіваючись, що пес не вкусить, але замість вкусити собацюра лизнув руку.
— Ти — Ґендальф, — сказав Робінсон. — Ґендальф Сірий. — А потім розплакався. Він намагався переконати себе, що має смішний вигляд, проте нічого смішного не було. Зрештою, собака — жива істота. Тепер у будинку він буде не сам.
— Є новини про твій мотоцикл? — запитав Тимлін.
Вони вже вихиляли по другому пиву. Коли Робінсон доп’є, на них із Ґендальфом чекатиме зворотний шлях у дві милі. Затримуватися він не хотів, бо в сутінках москіти товстішають.
«Якщо Тимлін має рацію, — подумав він, — ці кровососи успадкують землю. Якщо знайдуть, у кого смоктати кров».
— Акумулятор здох, — сказав він Тимліну. — Дружина змусила мене пообіцяти, що я продам його, коли мені виповниться п’ятдесят. Казала: після п’ятдесяти реакція у людини стає занадто повільною.
— І коли тобі п’ятдесят?
— Наступного року, — відповів Робінсон і розсміявся через абсурдність цих слів.
— Сьогодні вранці у мене випав зуб, — повідомив Тимлін. — У моєму віці це може нічого й не означати, але…
— Кров в унітазі бачив?
Тимлін — видатний професор, який до минулого року вів у Принстоні семінар з американської історії, — розповів, що це одна з перших ознак сильного радіаційного ураження, а про це він знав набагато більше за Робінсона. Робінсон знав лише те, що його дружина і дочка були в Бостоні, коли запеклі мирні переговори в Женеві закінчилися ядерним спалахом п’ятого червня, і залишалися в Бостоні наступного дня, коли світ убив себе. Майже все східне узбережжя, від Гартфорда до Маямі, тепер перетворилося на обгорілий жужіль.
— Не збираюся про це говорити, — сказав Тимлін. — Ось твій собака йде, краще перевір його лапи, він трохи кульгає. Схоже, щось із задньою лівою.
Але в жодній з лап Ґендальфа вони не знайшли колючок, і цього разу, коли Тимлін обережно потягнув за шерсть, на задній частині виліз жмут. Ґендальф, схоже, цього навіть не відчув.
— Це недобре, — промовив Тимлін.
— Може, короста? — припустив Робінсон. — Чи це в нього від стресу. Ну, знаєш, собаки, буває, втрачають шерсть від стресу.
— Можливо. — Тимлін дивився на захід, через озеро. — Сьогодні буде гарний захід сонця. Зрозуміло, зараз вони всі красиві. Як
