Крила кольору хмар - Дарунок Корній

— Цікаво! Але ж, бабуню, Устим не зумисне втопився. Пра’? — Мала пробувала розібратися.

— Так, дитино, і не зовсім так, — каже бабуня. — Устим не маленький, і йому нянька не потрібна. Мав сам знати, що одному посеред літа, в спеку, в холодну воду лізти не можна. Перепад температури і…Ох, дитино! Є певні закони, і їх слід дотримуватися.

— На все свій час, бабуню? — перепитує мала.

— І на всіх свій час! — відповідає старенька. — Тож поховали Устима, а Горпина щодня на могилу бігає. Так побивається і так за чоловіком тужить, що аж-аж…Припаде губами до хреста і щось там шепоче або плаче, наче божевільна трохи. Люди через це боятися її стали, сторонитися. Здуріла від горя зовсім жінка, про дітей геть забула, до церкви не ходить, господарку та город занедбала. Навіть панотець пробував її повчати. А вона йому на те: «Поверніть мені чоловіка, отче! Будь ласка! Ви ж із Богом розмовляєте, він вас почує!» Ну що тут скажеш? І панотець змирився — бідолашна. Геть очманіла від горя.

Минав час, і сусіди помітили переміну в самій Горпині. Вона рідше стала на цвинтар бігати, навіть щось по господарству почала робити. І їсти дітям наварить, і попере, і до церкви щонеділі справно ходить. Але тут нове лихо жінку спіткало. Дуже худнути почала. Наче якась напасть до неї через пережите горе причепилася — так знаючі люди говорили. І от колись красива повновида пані враз перетворилася на худющу бабу, яку, здається, й легким вітерцем могло здути. І до бабок-шептух Горпина ходила, і різне зілля пила, і часто сповідалася, і службу Божу в сорока церквах за здоров’я замовляла — нічого не допомагало.

Уже й до смерті зачала готуватися. Бо на силі геть-чисто підупала. Найбільше, на що жінку вистачало, то ввечері до воріт вийти та подивитися на захід сонця. Схоже, що вона скоро теж слідком за Устимом піде. Дітей тільки шкода, бо кому сироти на цьому світі треба? Та хто вона, аби долі противитись?

Одного вечора йшов повз удовину хату старий чоловік — сивий бородань із ціпком у правиці та з клунком за плечима.

— Доброго здоров’ячка, славна пані!

— І вам най здоров’я прибуде, пане! Дякую на добрім слові, — прожебоніла жінка, бо відповідати голосніше сил не було.

— Чи ти дозволиш мені у тебе на ніч залишитися? — запитав старий. — Я йду здаля, ноги стомилися, а дорога ще далека. Тож ніч мене наздожене в полі, а там, сама знаєш, і твердо спати, і холодно лягати, і вогко вставати.

Горпина замислилася. Чи гоже самотній жінці, удові, котра носить жалобу по чоловіку, приймати у себе чужинця? Що люди скажуть? Але то була тільки мить вагання. Махнула рукою. А що вони скажуть? Вона й так не жилець, а старий виглядає безпечним, та й добрий вчинок наостанок зробить. Мо’, старий за неї колись у церкві свічечку поставить, згадавши добрим словом.

Старому Горпина постелила в сінях, на лаві. Той не знав, як дякувати жінці, бо і вечерю сяку-таку зготувала, і розмовою діти душу звеселили. То від них старий і дізнався про Горпинине горе —і про смерть чоловіка, і про болячки.

Полягали спати. І тільки-но стала дванадцята година, як рипнули вхідні двері й до сіней зайшов високий ставний чоловік. Постояв на порозі, наче через щось перечепився, тоді стріпнув головою і рушив далі. Місяць був уповні, отак, як нині, онучко, і старий добре розгледів чоловіка.

А вранці він то все розповів жінці. І описав того пана, що був уночі в хаті. Та здивовано дивилася на старого, наче мару побачила. А потім розплакалася. Вона ж думала, що то сон. Бо хіба так буває? Чоловік її помер, півроку минуло. А те, що він їй щоночі сниться, то спочатку вона навіть рада була. А останнього місяця стала вранці прокидатися виснажена, наче з неї хтось усі сили спивав. Виходить, до неї і справді щоночі покійник ходить. Але хто в таке повірить? Як лиху зарадити? Розповіла про все старому. Той слухав уважно, не перебиваючи. А коли Горпина вмовкла, заговорив:

— Я тобі допоможу, удовице! За твоє добре серце і за прихисток. Тільки маєш вчинити так, як я скажу.

Горпина погодилася. Принаймні то не нашкодить більше, аніж уже є.

Настала ніч, рипнули сінешні двері, тоді відчинилися двері хатні. Зайшов високий ставний чоловік та вкляк. Хату заливало світло від свічок-громовиць, котрі стояли по кутах світлиці. Посередині кімнати у святочному весільному вбранні стояла Горпина. До неї тулилися малі перелякані діти. Вони сполохано розглядали чоловіка, котрий зовсім був не схожий на їхнього батька, принаймні вони його пам’ятали геть іншим.

— Горпино, жінко, ти чого так вирядилася? І куди це ви зібралися посеред ночі? — заговорила примара.

— На весілля, Устиме.

— На яке таке весілля? — здивовано витріщилася проява на жінку.

— Брат на сестрі одружується.

— Який брат на якій сестрі? Ти збожеволіла? То хіба можливо?

— Можливо, Устиме, як можливо, що мертвий говорить, мертвий ходить і мертвий із живою спить.

Тоді вона взяла у руки стрітенську свічку, дала ще по одній дітям, запалила їх та змусила і себе, і дітей подивитися крізь полум’я свічок на примару в хаті…

Бабуся вмовкла. Прислухаючись, як, майже не дихаючи, слухає її Аделаїдочка.

— А далі, бабуню, далі?

— Тобі не страшно? — запитала стиха.

— Ні, — відразу відповіла дівчинка. — Далі.

— Свіча горіла, потріскуючи. Хатня примара почала на очах танути, аж поки зовсім щезла. Відтоді покійник більше не приходив до Горпини. От і вся історія, а тепер — спати.

Адка хмикнула під ковдрою, прожебоніла «надобраніч» і, коли бабуся була вже біля дверей кімнати, раптом запитала:

— Бабуню, а можна душу просто так закласти? Спеціально тобто, задля чогось? В Устима то випадково вийшло, правда ж?

— Спи. Мала ще про таке питати. — Бабуня взялася за ручку дверей, повернула її вниз, почулося звичне рипіння.

— Бабуню, а мій тато також закладений? Бо помер наглою смертю.

— Ні. Із татком твоїм усе гаразд. Спи вже.

— Але ж…Ти ж сама щойно розповідала.

Стара завмерла, мовчала якусь хвилинку. Адка подумала, що та не стане нічого відповідати, а просто піде. Та бабуня заговорила, лагідно та трішки сумно:

— Ця історія, доню, — вигадка. Ніяких закладених душ насправді не існує. Спи, зіронько моя. Ранок від вечора все мудріший.