За мости відповісте… - Мирослава Горностаєва
Так говорив Заратустра…
Мені затісно в цьому світі від тупих мармиз і порожніх очей «зомбі». Іноді мені здається, що я єдиний живий серед мертвих.
Батьки мої теж мертві… Мертві розмови, мертві очі. Телевізор замість поклику вуду…
Два роки я працював… де — не важливо, і за ці два роки не промовив до оточуючих жодного слова.
Про що говорити з мерцями?
Я намагався знайти живих, але марно… І серед скінів і серед рок-фанів я почувався оточеним мертвими.
Я бачив тих, хто славить диявола — вони дебіли й діти. Якби диявол дійсно з’явився перед ними, вони б напудили в штани.
Я бачив тих, хто славить Древніх Богів — вони звихнулись на націоналізмі. Я не люблю хохлів та їхньої мови. Я росіянин і німець по половині на кожного, і не терплю пацюків, загнаних в кут.
Одна жінка, з язичників, розповідала мені про Силу Древніх Богів… І я відчув цю Силу… Ця жінка не з мерців, але й вона не змогла мені порадити, що робити далі…
Я обожнюю Варга Вікернеса, норвезького рокера, що славить Одіна. Він убив паскудного збоченця і спалив кілька церков… Його кинули до в’язниці у двадцять один рік… Мені зараз стільки ж, а я ще на волі.
Я відчуваю в собі Силу, яка не має назви… Я міг би стати жерцем Чорнобога в ті часи, коли все вирішував меч.
Я знаю деякі ритуали… не питай які і звідки. Кому дано — тому відкриється.
Один мій приятель загинув під час обряду — я відчув його смерть на відстані.
Коли почали розкопки того храму, я зрозумів, що там щось є…
Не питай як… Є відчуття, що їм немає пояснення.
Я прийшов туди і став допомагати. Я був там, коли відкрили гробницю.
Меч лежав серед кісток… Вигнутий скіфський акінак. Свастика на руків’ї блиснула тьмяним золотом, іржа не торкнулась клинка.
Вони визначили, що це жінка. По тазовим кісткам… Черепа в гробниці не було…
Його й не могло бути, бо коли гине надлюдина, раби ховають її голову окремо від тіла.
Вночі я прийшов туди знову і почав копати просто в центрі храму.
Я працював довго, але старання мої були винагородженні… Я знайшов його і заховав в Молодечій балці до часу.
В ніч Сонцестояння я провів обряд на руїнах храму. Тобі не треба знати, що за Сила мені відгукнулась.
Я вважав себе надлюдиною, але побачив ЇЇ і зрозумів, що я — лише тінь людини…
Ніцше писав про жінок з огидою, бо він ніколи не бачив таких жінок.
Вона вся була — наче музика степового вітру, наче крик перед битвою, наче пожежа в степу…
Її не можна було бажати, вона сама бажала і вибирала собі чоловіків як здобич.
Я став її здобиччю і досі є нею.
Я не знав її мови, але її веління звучали в моєму мозку і моєю доблестю був послух.
Вона сказала, що хоче повернути собі зброю — я приніс їй меч.
Ніхто в музеї нічого не помітив, бо зі мною була Сила надлюдини.
Спершу вона з’являлася зрідка, але я завжди відчував її поклик.
Доки не прийшли ті, чия присутність оскверняла храм…
Я був з нею, коли вона відтяла голову п’яному рабу, котрий волікся до зупинки з пляшкою пива. І коли вона убила другого раба…
Її меч був прекрасною піснею смерти, і мені закортіло вмерти від того меча.
Але вона сказала:«Почекай, воїне… Я хочу знати цей світ, в якому дозволено нівечити святощі…»
Я розповів їй багато чого… Вона сиділа на камені біля води і крутила у руках мій мобільний, граючись, мов дитя, спалахами дисплею.
«Ми могли, — сказала вона, — говорити на відстані і без цього світлячка, — ми, обрані… Ті, хто мав Силу… І ніколи не давали нижчим ні знань ні змоги їх отримати.»
«В цьому світі, - сказав я, — править потолоч, а там, де п’є потолоч — всі криниці отруєні»
«Як отруєні води Данапрії, - озвалась вона стиха, — як буде отруєне повітря над моїм храмом вашими безкінними возами. Мене убив рівний по силі, і зоставив тут стерегти Святиню, але скоро Святиню розтопчуть опори вашого мосту.»
«Який же вихід, повелителько? — озвався я.
«Я буду убивати хазяїв, а не слуг, — відповіла вона.
Я пішов з нею до музею… Вона не знала жалости і я теж…
Той чоловік заскочив до кабінету, але її б не втримали ні замки ні двері. Та раптом я помітив, що її постать розпливається мов місячна тінь.
«Мені не можна відходити далеко від храму», - почув я її даленіючий голос.
Наступної ночі ми знову сиділи там, на камені.
«Коли руїна довершиться, — мовила вона врешті, - я стану вільною. Я пройду по їхньому мосту на той берег, і горе тим, хто осквернив святиню. А поки що я мушу чекати, воїне. Чекати з мечем у руці…»
Я знав, що навряд чи побачу її знову. У мертвих свої закони, і час у Наві тече інакше, ніж тут. Але вона була більше живою, ніж усі мерці, що бродять по вулицях Z.
Завтра я їду геть, і напевне не повернусь до цього міста… В тому, що я робитиму далі — нема ніякого сенсу. Але я побачив Надлюдину, і я щасливий».
***
Цей диктофонний запис я прослухав разів з десяток, і кожного разу мені ставало моторошніше. Зрештою, я не витримав і подався до Віктора, попередньо записавши в блокнот розповідь Тура.
Коп слухав мене не перебиваючи, а коли я закінчив, мовив рівно:
— Ти, чортів говнюк, ти розумієш, що дивом залишився в живих?
— Себто? — спитав я заскочено.
— Поруч з тобою сидів убивця! Псих, котрий замочив двох чоловік і лише дивом не прикінчив третього! А ти дві години слухав його маячню! Де твій диктофон?
— Він заборонив мені його вмикати, — збрехав я, — я стенографував у блокноті.
— Який він з вигляду? Розповідай!
Я описав невисокого юнака, чорнявого, скісноокого, татарського типу. Зодягненого в білу футболку і брюки. Засмаглого до чорноти. Нічого спільного з русявим красенем Туром.
Потім Віктор повіз мене до себе на роботу. Складати фоторобот. Зрештою, він був коп…, або мент, якщо хочете. І хороший мент. Професіонал…
Він не запідозрив мене в брехні. Зрештою, для чого мені було б покривати вбивцю…
Найцікавіше, що я мав не лише голос Тура в диктофоні. У мене була фотографія
