Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Той глянув на командира.
— Я не скористаюся луком для вбивства. І ти повинен це знати.
— Якщо передумаєш, я візьму тебе, — сказав Каладін. — Але силувати не буду. Обіцяю.
— Я не битимусь, — підтвердив своє рішення Скеля. — Не такий у мене статус, — він глянув угору, на сфери, і ледь помітно всміхнувся. — Але мені можна стріляти в мости.
— Де ти цьому навчився?
— Секрет, — твердо сказав рогоїд. — Бери свого лука й відчепись.
— Гаразд, — мовив Каладін, беручи зброю. — Але не можу пообіцяти, що дам тобі спокій. У майбутньому мені можуть знадобитися ще кілька пострілів, — він перевів погляд на Лопена. — Ти справді гадаєш, що зможеш купити мотузку, не привертаючи уваги?
Той ліниво відкинувся на стінку урвища.
— Мій родич ще ніколи не підводив мене.
— Та скільки ж їх у тебе, тих родичів? — запитав Безвухий Джакс.
— Рідні ніколи не буває забагато, — зауважив Лопен.
— Що ж, нам знадобиться твоя мотузка, — сказав Каладін, у голові якого вже прокльовувався план. — Дій, Лопене. Я розміняю ті сфери, і ти матимеш чим заплатити за неї.
56
Та — бодай їй буря — книженція
«Світло даленіє і даленіє. Ця буря ніколи не вщухне. Моє тіло понівечене, а всі довкола мене загинули. Я оплакую кінець усього. Він переміг. Ох, він здолав нас!» — Дата отримання зразка: палагакев, 1173, за 16 секунд до смерті. Досліджувався тайленський матрос.
Запал пульсував у ньому, і Далінар бився, розмахуючи Сколкозбройцем із сідла Баского. Довкола падали паршенді, чиї чорні очі спалахували вогнем.
Вони накидалися попарно. Кожна ланка силкувалась напасти з іншої сторони, відволікаючи його увагу та сподіваючись заморочити голову. Бо тоді, скориставшись його очманінням, один із тандемів міг би наскочити непоміченим і спробувати стягнути вершника з коня. А численні удари бойовими сокирами й булавами могли би розколоти Збрую. Така тактика дорого їм обходилася: землю довкола Далінара всівали трупи. Але для битви зі Сколкозбройним економних тактик не існувало.
Князь змушував Баского весь час рухатися, танцюючи з боку в бік, а сам навідліг разив Сколкозбройцем. Він тримався дещо попереду солдатських лав. Для битви Сколкозбройному необхідний простір: ці мечі були такі довгі, що загроза поранити своїх була цілком реальна. Його почесна варта наблизилася б тільки тоді, якби він упав з коня чи зіткнувся з серйозною небезпекою.
Запал збуджував його та надавав сили. Після того єдиного дня багато тижнів тому він так і не відчув більше слабкості чи нудоти на полі бою. Можливо, Далінар даремно хвилювався.
Князь розвернув Баского саме вчасно, щоб зітнутися з двома тандемами паршенді, котрі заходили ззаду, тихо наспівуючи. Він колінами спрямував на них ришадіума й завдав майстерного замашного удару по шиях двох паршендійців, а тоді й по руці третього. Очі перших спалахнули, і ті повалилися долі. Останній випустив меча: рука раптом зробилася нежива й обвисла. Усі нерви в ній були спалені.
Четвертий нападник кинувся пріч, люто зиркаючи на Далінара. Ним виявився один із безбородих паршенді, а його обличчя здавалось якимось дивним. Було щось не те у формі щік…
«Невже це жінка? — здивовано подумав Далінар. — Не може бути! Чи може?»
Дружні солдати за його спиною переможно заулюлюкали, коли великий загін паршенді розпорошився й квапливо відійшов для перегрупування. Далінар опустив Сколкозбройця, метал якого зблиснув на сонці. У повітрі довкола нього миготіли спрени слави. У цьому й полягала ще одна причина того, що князь тримався попереду своїх людей. Його меч був не просто знаряддям винищення: він піднімав бойовий дух і вселяв натхнення. Військо билося ще завзятіше, коли бачило, як їхній ясновельможний разить ворога за ворогом. Сколкозбройні змінювали перебіг баталій.
Оскільки сили паршенді вдалося тимчасово відкинути, Далінар вибрався з сідла й зіскочив на каміння. Усюди довкола нього лежали «неушкоджені» трупи, хоча щойно він підійшов туди, де билися його люди, як землю покрили плями червоно-жовтогарячої крові. На всі боки розбігалися крєм’ячки, які жадібно поглинали її, а між ними звивалися болекузьки. Поранені паршендійці лежали, вдивляючись у порожнечу з перекошеними гримасою болю обличчями, і тихо наспівували самі собі одну й ту ж нав’язливу пісню. А нерідко й нашіптували. Вони ніколи не волали, конаючи.
Приєднавшись до своєї почесної варти, Далінар відчув, як його Запал ущухає.
— Вони підбираються занадто близько до Баского, — сказав князь Телебу, передаючи повіддя. Боки велетенського ришадіума вкривав розбульканий піт. — Я не хочу ризикувати ним. Доручіть комусь доправити коня в тил.
Телеб кивнув і жестом звелів одному з солдатів виконати наказ. Не випускаючи з рук Сколкозбройця, Далінар обвів поглядом поле битви. Паршенді перегруповувались. Як і завжди, в основі їхньої стратегії лежало використання ланок-тандемів. Кожна пара воїнів мала відповідне озброєння, а крім того, один нерідко бував чисто поголений, а другий носив бороду із вплетеними самоцвітами. Учені припускали, що йшлося про якусь примітивну форму учнівства.
Князь уважно розглядав голощоких, шукаючи слідів щетини. Проте не виявив жодних, а обличчя досить багатьох із них ще й віддалено скидалися на жіночі. Чи могли всі безбороді бути жінками? Вони начебто не мали нічого більш-менш схожого на жіночий бюст, і комплекція не відрізнялася від чоловічої, але ж та дивна паршендійська броня могла приховувати будь-які форми. Проте безбороді й дійсно здавалися на кілька пальців нижчими, а контури їхніх облич… Вдивляючись у них, він зрозумів, що його припущення цілком реальне. Може, кожна пара — це чоловік і дружина, котрі воюють разом? Ця думка приголомшила його своєю захопливою неочікуваністю. Невже й справді, попри шість років війни, ніхто не завдав собі клопоту з’ясувати статевий склад супротивника?
Але чому тут дивуватися? Оспорювані плато розміщувались так далеко, що ніхто й ніколи не приносив звідти паршендійських трупів. Хіба що посилали людей повисмикувати з борід самоцвіти чи підібрати зброю. Відколи загинув Ґавілар, вивченню паршенді приділялося дуже мало уваги. Усі просто хотіли їхньої смерті, а коли алеті й уміють щось робити як слід, то це вбивати.
«Ти й сам мав би бути зайнятий тим же, — сказав собі Далінар. — А не вивченням їхньої культури». Та все ж він вирішив розпорядитися, щоби солдати прихопили кілька трупів для вчених.
Обіруч стискаючи перед собою Сколкозбройця, князь кинувся
