Танок з драконами - Джордж Мартін
— Голомозий? Ти з ним говорила? — Це був зайвий поспіх, наразі непотрібний. Між Скахазом та царем точилася глибока ворожнеча, і дівчинка мала досить розуму, щоб це знати. Скахаз відверто висловлював своє невдоволення шлюбом цариці; Гіздахр навряд чи про це забув. — Він тут? У піраміді?
— Коли бажає, то так. Він приходить і зникає, пане.
«Авжеж. Як інакше?»
— Хто сказав тобі, що він бажає зі мною говорити?
— Один з Мідних Звірів. У личині сови.
«Він був совою, коли говорив до тебе. А зараз може бути шакалом, тигром чи лінивцем.» Пан Барістан незлюбив личини від самого початку, а нині майже їх ненавидів. Чесній людині нема чого ховати обличчя. Але Голомозий…
«Що він собі думає?» Коли Гіздахр віддав провід над Мідними Звірми своєму родичеві Маргазові зо’Лораку, Скахаза поставили річковим старостою — наглядачем над усіма переправами, водочерпальними пристроями та зрошувальними рівчаками уздовж Скахазадхану на дві з половиною сотні верст. Але Голомозий відмовився від цього стародавнього та шанованого уряду, яким його вважав Гіздахр, і натомість віддалився на спочинок у не надто пишну піраміду Кандак. «Без захисту королеви він піддає себе чималій небезпеці, коли з’являється тут.» А якщо пана Барістана побачать за розмовою з ним, підозри впадуть і на лицаря.
Йому не подобався присмак, яким усе це відгонило: зрадою, плітками, брехнею, змовами у пітьмі. Усім тим, що він так сподівався залишити позаду — разом із Павуком, Мізинцем та людцями їхнього штибу. Барістан Селмі не був завзятим книжником, але нерідко гортав сторінки Білої Книги, де записано було вчинки та діяння його попередників. Деякі з них були відважними звитяжцями, інші — слабкодухими, підступними, а коли й боягузливими. Більшість мало відрізнялися від решти чоловіків — ну хіба що спритніші та дужіші за багатьох, майстерніші з мечем та щитом, але так само беззахисні перед власною пихою, марнославством, хіттю, закоханістю, люттю, ревнощами, жагою золота, спрагою до влади і рештою вад, властивих усім смертним. Найкращі поборювали свої вади, виконували свій обов’язок і гинули з мечем у руці. Найгірші…
«Найгірші були ті, які грали у гру престолів.»
— Ти зможеш ще раз знайти ту саму сову? — запитав лицар Місандею.
— Ся-одна може спробувати, пане.
— Скажи йому, що я зустрінуся… з нашим приятелем… після заходу сонця коло стайні.
Головні двері піраміди на заході сонця зачинялися і замикалися засувами. У стайні тієї години має бути тихо.
— І дивись, щоб це була та сама сова. — Бракувало ще виказати таємницю не тому Мідному Звірові.
— Ся-одна розуміє. — Місандея відвернулася піти, але мить постояла і мовила: — Кажуть, юнкайці оточили місто метавками-скорпіонами. Вони кидатимуть у небо залізні списи в разі повернення Дрогона.
Пан Барістан вже чув про це.
— Не така то проста справа — вбити дракона у небі. На Вестеросі чимало людей намагалися вбити Аегона та його сестер. Жодному не вдалося.
Місандея кивнула, та важко було сказати, чи повірила і чи втішилася.
— Гадаєте, її знайдуть, пане лицарю? Степ такий широкий, аж неосяжний, а дракони не лишають слідів на небі.
— Агго та Рахаро — кров її крові… а хто знає Дотракійське море краще за дотракійців?
Пан Барістан стиснув дівчинці плече.
— Якщо її можливо знайти, вони її знайдуть. — «Якщо вона жива.» Трав’яними просторами блукали й інші хали, ватажки кінних халазарів у десятки тисяч вершників. Але дівчинці про те чути було зайве. — Я знаю, як ти її любила. І присягаюся, що вбережу її життя.
Його слова, здавалося, подарували дівчинці якусь розраду. «Але ж слова — то вітер, — подумав пан Барістан. — Як я можу захистити королеву, коли навіть не стою поруч із нею?»
Барістан Селмі знав кількох королів. Народився він під час неспокійного правління Аегона Несподіваного, вшанованого любов’ю посполитих з усіх королівств, і лицарство отримав теж з його рук. Аегонів син Джаяхаерис огорнув йому плечі білим корзном, коли Барістанові було двадцять і три роки — одразу після перемоги над Маелисом Мерзенним у Війні Дев’ятишагових Королів. У тому самому корзні він стояв коло Залізного Престолу, поки божевілля потроху брало гору над Джаяхаерисовим сином Аерисом. «Стояв, бачив і чув, але нічого не зробив.»
Проте ні — даремно він каже, що нічого. Пан Барістан виконував свій обов’язок — але іноді вночі питав сам себе, чи не занадто ревно. Так, він склав обітниці перед очима богів та людей, і не міг вчинити проти них, не втративши честь… але триматися обітниць у останні роки царювання Аериса ставало дедалі тяжче. Барістан бачив таке, що навіть згадувати було боляче, і чимало разів питав себе, скільки пролитої крові мусить взяти на свою душу. Якби він не пішов до Сутіндолу рятувати Аериса з підземель князя Морочника, то король міг би там і померти, поки Тайвин Ланістер плюндрував би місто. А тоді на престол зійшов би принц Раегар — і хтозна, чи не зцілив би рани королівства. Сутіндол подарував Барістанові годину найгучнішої слави… але згадка про неї гірчила на язику.
А вночі Барістана переслідували його найтяжчі поразки. «Джаяхаерис, Аерис, Роберт. Три мертві королі. Раегар, що був би кращим за всіх трьох. Принцеса Елія та її діти. Аегон — немовля при грудях, Раеніс зі своїм кошеням.» Всі вони вже мертві, а він, що присягнувся їх захищати — живий. І ось тепер Даянерис, його світла і осяйна юна королева… «Ні, вона не мертва. Я ніколи в це не повірю.»
Години після полудня подарували панові Барістану короткий спочинок від сумнівів та вагань. Він перебув цей час у збройній палаті на третьому поверсі піраміди, працюючи зі своїми хлопчиками: навчав їх мистецтва меча і щита, коня і списа… а також лицарських чеснот — того, що відрізняло лицарів від горлорізів з бійцівських ям. Коли його не стане, Даянерис знадобляться захисники її власного віку — і пан Барістан твердо налаштувався дати їй саме таких.
Хлопці, яких він навчав, різнилися віком від восьми до двадцяти років. Починав Барістан з більш як шести десятків, але навчання для багатьох виявилося надто тяжким та суворим. Донині їх лишилося менше половини, але на деяких Селмі покладав великі надії. «Тепер мені охороняти нікого, то хоч матиму більше часу їх навчати» — подумав старий лицар, переходячи від пари до пари і спостерігаючи, як вони гамселять один одного тупими мечами або
