Танок з драконами - Джордж Мартін
— Ваша милосте, — привітався він. — Я так розумію, ви прийшли заради сповіді.
Серсея впала на коліна.
— Саме так, ваша пресвятосте. Адже сама Стариця з’явилася мені вві сні, високо здійнявши…
— Авжеж, авжеж. Унело, ви лишайтеся і записуйте слова її милості. А вам, Сколеро та Моело, дозволяю піти.
І верховний септон склав кінчики пальців докупи тим самим рухом, який королева тисячу разів бачила в свого батька.
Септа Унела сіла на стілець позаду неї, розгорнула пергамен, умочила перо в маестерське чорнило. Серсея відчула напад страху.
— А коли я зізнаюся, чи дозволять мені…
— З вашою милістю чинитимуть відповідно до ваших гріхів.
«Він невблаганний та непохитний» — ще раз нагадала собі королева. І дозволила собі хвильку зібратися з думками.
— Ну то хай Мати Небесна зглянеться на мене. Я злягалася з чоловіками поза путами шлюбу. Зізнаюся у сьому.
— З ким саме? — Очі верховного септона незворушно втупилися у її.
Серсея почула, як позаду тихо і обережно шкрябає пером Унела.
— З Ланселем Ланістером, моїм братом у перших. І з Ознеєм Кіптюгом. — Обидва чоловіки зізналися, що були з нею в ліжку; заперечувати було безглудо. — З його братами теж. Обома.
Вона не мала способу дізнатися, що саме розкажуть Озфрид та Озмунд. Краще визнати трохи забагато, ніж замало.
— Моєму гріху немає виправдання, ваша пресвятосте, але я почувалася самотньою і зляканою. Боги забрали від мене короля Роберта, мого коханого захисника та покровителя. Я лишилася на самоті, оточена змовниками і заколотниками, нещирими друзями, зрадниками, що бажали смерті моїм дітям. Я не знала, кому довіритися, і тому скористалася… єдиним відомим мені способом привернути до себе Кіптюгів.
— Тобто вашими жіночими принадами?
— Так, моєю жіночою плоттю. — Вона притиснула до обличчя руки, затремтіла, а коли знову їх опустила, очі її спливали слізьми. — Хай пробачить мені Діва, та я вчинила так заради своїх дітей, заради добра королівства. Я не мала з того втіхи, бо Кіптюги… то суворі й жорстокі чоловіки, вони брали мене зухвало і брутально… та що я мала робити? Томенові потрібні були захисники, яким я могла довіритися.
— Його милість перебував під захистом Королегвардії.
— Королегвардія стояла і дивилася, як на власному весіллі помирав його брат Джофрі! Вона нічим не зарадила смерті одного з моїх синів, яку я бачила на власні очі. Я не могла навіть думати втратити іншого. Так, я грішила, я скоїла неправе перелюбство, але скоїла його заради Томена. Благаю вашу пресвятість пробачити мені, та я б розсунула ноги перед кожним чоловіком у Король-Березі, якби то був єдиний спосіб уберегти життя моїх дітей!
— Пробачення надходить лише від богів. А що скажете про пана Ланселя, вашого брата в перших і зброєносця вашого ясновельможного чоловіка? Ви і його брали до ліжка затим, щоб звоювати його вірність престолові?
— Ланселя… — завагалася Серсея.
«Обережно, — сказала вона собі, — Лансель розповість йому геть усе.»
— Лансель кохав мене. Він був іще зовсім хлопчик, та я не сумнівалася у його відданості мені й моєму синові.
— І все ж розбестили його і навернули до гріха.
— Я була така самотня! — Королева придушила схлип. — Я втратила чоловіка, сина, панотця. Я правила намісницею на державі, але ж і королева — лише жінка, а жінки — слабке вмістилище гріха, легка здобич усякої спокуси… кому це знати, як не вашій пресвятості. Навіть святі септи час від часу піддавалися гріховній звабі. Від Ланселя я мала втіху і розраду. Він був лагідний, ніжний, не кидав мене на самоті. Я знаю, це було негідно, та нікого іншого поруч я не мала… а жінці потрібно почуватися коханою, мати коло себе чоловіка, бо вона, вона…
З грудей Серсеї ринули нестримні схлипи. Верховний септон не зробив ані спроби її заспокоїти. Він сидів, спрямувавши на королеву незворушний погляд, і спостерігав її сум’яття з кам’яним лицем, ніби різьблені подоби Седмиці у храмі нагорі. Минали довгі хвилини; нарешті сльози королеви просохли, залишивши очі червоними і подразненими. У грудях їй млоїлося — ось зараз упаде без тями. Але верховний горобець ще не скінчив.
— Це гріхи звичайні, пересічні, — мовив він. — Лукава вдача удовиць відома всім. Та й загалом жіноцтво у серці своєму мінливе і невірне, звикле чарами краси та ницим підступом накидати на чоловіків тенета злої волі. У цьому, втім, немає зради, якщо ви не грішили поза шлюбним ложем, поки був живий його милість король Роберт.
— Ні, — здригаючись, прошепотіла вона. — Ніколи, присягаюся!
Та верховний септон її наче і не почув.
— Але проти вашої милості також висунуто інші звинувачення — у злочинах далеко тяжчих, ніж просте злягання на непорядному ложі. Ви визнали пана Ознея Кіптюга за свого коханця. А пан Озней наполягає, що на ваше прохання задушив мого попередника на смерть. Також він наполягає, що кинув наклеп на королеву Маргерію та її сестер, збрехавши про їхні тілесні гріхи, перелюбство і державну зраду, знову-таки на ваше прохання.
— Ні! — відповіла Серсея. — Це неправда. Я люблю Маргерію, як любила б рідну доньку. Щодо решти… так, визнаю, я скаржилася на верховного септона. Піднесений до посади Тиріоном, він був слабкодухою і негідною людиною, плямою бруду на чистоті нашої Святої Віри. Ваша пресвятість знають це незгірш мене. Можливо, Озней подумав, що його смерть мене потішить. Коли так, якась частка вини лежить і на мені… але робити з мене вбивцю?! Оце вже ні! Тут я невинна. Поведіть мене до септу — я стану перед престолом суду Вишнього Батька і присягнуся всім, що маю!
— Все у свій час, — мовив верховний септон. — Вас також звинувачено у змові на вбивство вашого власного ясновельможного чоловіка, пресвітлої пам’яті короля Роберта, Першого тако нареченого.
«Лансель» — подумала Серсея.
— Роберта вбив вепр. Невже мене звинувачують і в перевертництві? То я тепер варг? Може, і Джофрі, мого любого синочка, мого первістка, теж убила я?
— Ні. Йдеться лише про вашого чоловіка. Ви заперечуєте свою вину?
— Так, заперечую! Рішуче й непохитно.
