Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Зітхнувши, Далінар підвівся й пішов знову наповнити келих.

— Але ти все ж гадаєш, що мені не варто зрікатися влади?

— Ці напади можна втримати під контролем, — заперечив Адолін, хоча в його голосі й бриніла тривога. — Моя мета ніколи не полягала в тому, щоби підштовхнути тебе до престолозречення. Я просто не хотів, щоб ти вирішував будь-що, пов’язане з майбутнім нашого Дому, спираючись на свої видіння. Але доки ти усвідомлюєш, що побачене тобою — виплід уяви, ми можемо залишити все, як є. Тобі нема потреби звільняти трон.

Князь наливав вино. І, відвернувшись від синів, задивився на схід, у стіну.

— Я не згоден із тим, що побачене мною — виплід уяви.

— Що? — запитав Адолін. — Але я гадав, що переконав тебе…

— Однак згоден, що на мене більше не можна покластися, — перебив його Далінар. — І що я, цілком можливо, божеволію. Згоден, що зі мною щось відбувається, — він розвернувся до них. — Коли я вперше почав бачити видіння, то вірив, що вони послані Всемогутнім. Але ти переконав мене, що я, здається, занадто поспішив із висновками. Мені бракує фактів, щоб беззастережно довіритись побаченому. Воно може бути результатом психічної хвороби. Або чимось надприродним, проте не божественним.

— Це ж як? — запитав, насупившись, Адолін.

— Стара магія, — тихо промовив Ренарін зі свого крісла.

Князь кивнув.

— Що? — ущипливо перепитав старший син. — Стара магія — міф.

— На жаль, ні, — відказав Далінар і знову пригубив прохолодного вина. — Мені це відомо напевно.

— Батьку, — втрутився Ренарін, — щоб Стара магія вплинула не тебе, ти повинен був податися на Захід і шукати її. Ти справді так учинив?

— Було діло, — присоромлено зізнався той.

Прогалина в спогадах — саме там, де раніше жила пам’ять про дружину — ще ніколи не здавалася йому настільки очевидною, як у ту мить. Зазвичай він не звертав на неї уваги, і в цьому була своя логіка. Вона ж бо щезла повністю: інколи йому не одразу вдавалося пригадати, що колись він узагалі був одружений.

— Видіння не узгоджуються з тим, якою я уявляю собі Охоронницю ночі, — заперечив Ренарін. — Більшість вважає її просто кимось на кшталт могутнього спрена. Тож щойно ти розшукав її та отримав винагороду й прокляття, вона мала би дати тобі спокій. Коли це сталося?

— Відтоді минуло багато років, — відказав Далінар.

— Тоді вона тут, напевно, ні до чого, — підсумував молодший син.

— І я тієї ж думки, — погодився батько.

— Але про що ти просив? — запитав Адолін, нахмурившись.

— З її благодіянням і прокляттям жити мені, сину, — сказав Далінар. — А різні там деталі неважливі.

— Але…

— Я згоден із Ренаріном, — перебив його князь. — Охоронниця ночі, напевно, непричетна до цього.

— Дуже добре, гаразд. Але чому ти взагалі завів про це мову?

— Тому, Адоліне, — відповів Далінар, втрачаючи терпіння, — що я не знаю, що зі мною відбувається. Ці видіння аж надто багаті на подробиці, щоби бути просто виплодом моєї уяви. Однак твої аргументи змусили мене замислитись. Я можу помилятися. Або можеш помилятися ти, і це все ж таки робота Всемогутнього. А може, уся річ у чомусь зовсім іншому. Ми не знаємо, що й до чого, і саме тому мене небезпечно залишати при владі.

— Нехай так, але ж це не скасовує сказаного мною, — вперто гнув своє Адолін. — Ми можемо тримати їх під контролем.

— Ні, не можемо, — відрізав батько. — Сам по собі той факт, що в минулому це траплялося лише під час великобур, не гарантує неможливості його поширення на інші стресові моменти. А якщо наступний приступ трапиться на полі бою?

Саме з цієї причини вони не дозволяли Ренаріну брати участь у битвах.

— Коли з’явиться проблема, — сказав Адолін, — тоді й будемо її вирішувати. А поки що ми могли би просто не звертати уваги…

Далінар здійняв руку догори.

— Не звертати уваги? Я не можу не зважати на таке. Ці видіння, ця книга, ці почуття — вони дощенту змінюють мене. А як же мені правити, не дослухаючись до власної совісті? Якщо я залишуся великим князем, то перегляну кожнісіньке з власних рішень. Тож або я довіряю собі, або поступаюся місцем. Мене нудить від самої думки про щось середнє.

У кімнаті запала тиша.

— То що ж нам робити? — запитав Адолін.

— Вирішувати, — відказав Далінар. — Причому мені.

— Ну й вибір: зректися влади чи й надалі йти на поводі в галюнів, — бризнув слиною Адолін. — Так чи інак, а їхнє буде зверху.

— Ти можеш дати кращу пораду? — зажадав конкретики батько. — У тебе, схоже, така звичка, Адоліне: як раптом що — одразу скаржитись. А де твої пропозиції щодо розумної альтернативи?

— Я вже вносив одну, — огризнувся той. — Плюнь на видіння й живи, як жив!

— Я сказав «розумної альтернативи»!

Обоє втупили погляди один в одного. Далінар щосили намагався стримати гнів. Вони з сином були багато в чому аж надто схожі між собою. Кожен добре розумів іншого, і це давало змогу наступати на найболючіші мозолі.

— Хм, — озвався Ренарін, — а якби нам вдалося довести чи спростувати правдивість твоїх видінь?

Далінар зиркнув на нього.

— Що?

— Ти стверджуєш, що вони багаті на подробиці, — сказав той, зчепивши руки в замок і нахилившись уперед, — ну, а що саме ти бачиш?

Далінар на мить розгубився, а тоді залпом допив вино. І вперше в житті пошкодував, що в келиху замість помаранчевого не виявилося п’янкого фіолетового.

— Видіння нерідко пов’язані з Променистими лицарями. А наприкінці кожного з нападів якийсь невідомий — мені здається, він один із Вісників — промовляє до мене й наказує об’єднати великих князів Алеткару.

У кімнаті запанувала тиша. Адолін виглядав схвильовано, а Ренарін просто сидів і мовчав.

— Сьогодні я бачив день Ренегатства, — повів далі батько. — Променисті поки´дали Сколки й подалися геть. Їхня Зброя та Збруя… якось потьмяніла, коли ті полишили її. Мені здається, це дуже дивна деталь, — він глянув на Адоліна. — Якщо мої видіння