Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
«Зливові паводки, — подумав він, дослухаючись до шкряботливих кроків команди, що йшла позаду. — Ця вода повинна кудись діватися, бо інакше ми б наводили мости над каналами, а не прірвами».
Каладін не знав, наскільки він міг вірити побаченому вві сні, але під час розпитувань підтвердилося, що східний кінець Розколотих рівнин давав більше можливостей для маневру, ніж західний. Тамтешні плато зазнали вивітрювання. І якби їм вдалося дістатись туди, можна було би спробувати майнути на схід.
Спробувати. У тих місцях водилося чимало прірводемонів, а розвідники алеті патрулювали периметр. І якщо Каладінова команда наштовхнеться на них, буде непросто пояснити, що робить там група озброєних людей, та ще й рясно поцяцькованих рабськими таврами.
Сил крокувала вздовж стінки провалля, десь на рівні його голови. Спрени землі не тягнули її донизу, як будь-що інше. Вона йшла, склавши руки за спиною, і її крихітну спідничку до колін розвівав невловимий вітерець.
Утекти на схід. Навряд чи вийде. Великі князі неабияк старалися, коли досліджували ті краї в пошуках проходу до центру Рівнин. І зазнали невдачі. Деякі з експедицій загинули від прірводемонів. Інших же, попри всі запобіжні заходи, заскочили в розколинах великобурі. Їх неможливо було спрогнозувати зі стовідсотковою точністю.
Ще інші загони розвідників уникли такої долі. Користуючись гігантськими телескопічними драбинами, вони перечікували великобурі на вершинах плато. Однак і вони понесли великі втрати, оскільки на поверхні плоскогір’їв ніде було сховатися від стихії, а фургона чи іншого прихистку в розколину з собою не візьмеш. А найбільшою проблемою, якщо вірити чуткам, виявились паршендійські патрулі. Вони вислідили та перебили багато дюжин розвідувальних команд.
— Каладіне? — окликнув його Тефт, пробираючись уперед і саме брьохаючи через калюжу, на поверхні якої плавали фрагменти порожнього панцира крєм’ячка. — З тобою все гаразд?
— Я в нормі.
— Якийсь ти наїжений.
— Бо наївся, — відказав Каладін. — Сьогодні на сніданок була особливо навариста каша.
Тефт усміхнувся:
— Не помічав за тобою схильності до жартів.
— Колись я був гострішим на язик. Від матері передалося. Тій і слова сказати не можна було без того, щоб вона не вивернула його на інший бік і тобі ж не втерла ним носа.
Той кивнув. Якийсь час вони йшли мовчки, а мостонавідники позаду сміялися, слухаючи розповідь Данні про першу дівчину, яку він поцілував.
— Синку, — запитав Тефт, — а ти не почувався останнім часом якось не так?
— Не так? Що ти маєш на увазі?
— Сам не знаю. Ну, може… бувало щось… дивне? — Тефт кашлянув. — Якісь незрозумілі сплески сили? Чи… е-е… відчуття, ніби ти… світло?
— Відчуття, неначе я що?
— Світло. Хм, а може… світла в голові? Чи світлої голови? Чи ще чогось на подобу того? Бодай тобі буря, хлопче! Та я просто перевіряю, чи остаточно ти одужав. Позаяк та стихія добряче тебе віддубасила.
— Зі мною все добре, — відповів Каладін. — Я би навіть сказав, напрочуд добре.
— Тож дещо дивне все-таки є?
У цьому й справді було щось дивне. І воно підживлювало його гризотний неспокій, чи не висить над ним якесь потойбічне прокляття на кшталт тих, що підстерігають ревнителів Старої магії. Побутувало ж чимало історій про нечестивців, котрим дарували безсмертя, а тоді знову й знову катували — як-от Екстеса, якому щодня відривали руки за те, що приніс у жертву Спустошувачам власного первістка, щоб дізнатися дату своєї кончини. Так, то була всього лиш оповідка, але ж вони не виникають на порожньому місці.
Каладін виживав, коли всі решта гинули. Чи не було це справою котрогось зі спренів Геєни, що бавився з ним — як розважається, бува, спрен вітру, тільки значно підліше? Уселяючи в нього думку, що той може зробити щось путнє, а тоді вбиваючи всіх, кому він намагався допомогти? Вважалося, ніби існують тисячі різновидів спренів, причому багатьох люди зроду не бачили та навіть не здогадувалися, що такі бувають. От Сил же ув’язалася за ним. Тож хіба не міг якийсь спрен зла зробити те саме?
Надзвичайно тривожна думка.
«Забобони до добра не доведуть, — втовкмачував він собі. — Забагато думатимеш про це — і закінчиш як Дерк, котрий неодмінно взував перед боєм свою “щасливу” пару чобіт».
Вони добулися до місця, де розколина розгалужувалась, з обох боків огинаючи плато, що височіло над ними. Каладін розвернувся обличчям до своєї команди:
— Тут не краще й не гірше, ніж деінде.
Мостонавідники зупинилися й збилися в купу. Командир бачив їхні очі, сповнені схвильованого очікування на чудо.
Він і сам колись так почувався. Ще до того, як пізнав біль і знемогу від тренувань. Як не дивно, однак тепер Каладін водночас ще більше благоговів перед списом, ніж замолоду, та ще сильніше розчарувався в ньому. Йому до душі були зібраність і почуття впевненості, що з’являлись у нього під час бою. Але вони не врятували тих, хто пішов за ним.
— На цьому етапі я мав би розтлумачити вам, яке ви всі збіговисько нікчем, — сказав командир своїм людям. — Принаймні судячи з мого досвіду, це робиться саме так. Сержант, котрий проводить заняття, заявляє новобранцям, що всі вони — кодло жалюгідних слабаків. Тоді доводить свої слова на ділі — скажімо, вступає з кількома у двобій, і ті гепаються дупами об землю. Це привчає їх до сумирності. Я й сам кілька разів так чинив, готуючи поповнення списникам.
Каладін похитав головою.
— Але наше сьогоднішнє заняття ми розпочнемо не так. Вас нема сенсу ставити на місце. Бо ви мрієте вижити, а не зажити слави. І більшість з-поміж вас не якісь там шмаркаті жовтороті новобранці, з якими зазвичай і мають справу сержанти. Ви — загартовані. Я ж бо на власні очі бачив, як ви пробігали багато миль, несучи на собі моста. Ви — хоробрі. Бо я був свідком того, як ви йшли в атаку прямісінько на шеренгу ворожих лучників. Ви сповнені рішучості. Бо інакше не були б зараз тут, зі мною.
Командир підійшов до стінки провалля та з купи нанесених повенями уламків каменю
