Зворотний бік темряви - Дарунок Корній
Птаха махнула рукою в бік повалених хмарочосів.
– Того чоловіка, що знайшов мене у майже мертвому світі, колись звали Шепіт. Чому звали? Бо тепер його ніяк не звуть. Сірі не мають імен, вони зрікаються їх, як легко наяда скидає з себе шкіру, стаючи метеликом. Бо мати ім’я, в їхньому розумінні, означає стати вразливим. Тому вони позбавляються власних імен, стаючи безіменними навчителями, проповідниками. І це дає їм можливість безслідно захоплювати душі та думки слабких смертних та й безсмертних, що мають в серці сумнів. А сумніватися для людини і смертної, і безсмертної – звичайна річ. Усі, хоча б інколи, та все ж сумніваються. Сірі безсмертні – це ловці душ. Вони наче грибок, що знищує стіни та стелі, роз’їдає світи. Дай тільки слабинку, дозволь увійти в тебе, і він виїсть не тільки стіни будівлі. Ті спори вдеруться всередину душі й отруять тебе.
Сірий чоловік підійшов до мене досить близько і… Це для мене стало просто несподівано-жахливим: він мовчки впав переді мною на коліна і заплакав. Я вперше бачила, щоб сірі плакали. Вони зазвичай дуже легко зрікаються захоплених світів, якщо відчувають для себе небезпеку, вони не вірять ані в любов, ані в ненависть, ані в інші почуття. Бо вони як паразити, як омела на дереві. Висмоктують життєдайну силу, а потім мандрують далі. А дерево? Дерево гине. Ось так. І раптом – на колінах переді мною сірий безсмертний, який звідкись «дістав» почуття, бо плаче, і який прийшов до мене по допомогу. І він просив не прощення, Остапе, бо хто я така, щоб прощати, і він не розкаювався у вчиненому. Ні, він каявся в іншому. Каявся в тому, що покохав. Покохав просту смертну жінку з цього світу. І вона його кохає теж. Ні-ні, він не просить за жінку, бо знає, що то безглуздо. Ніхто рятувати її не стане, і він не рятуватиме, бо ані чужі, ані свої не зрозуміють. А коли знайдуть, то вб’ють обох. І то правда. Сірі зрадників знищують. Він просив врятувати маленького хлопчика, сина коханої жінки. Запевняв мене, що то тільки її син. Але… Він, напевне, забув, що я легко розпізнаю – брехня то чи правда. Я мовчки слухала. Не вдавала, звісно, що вірю в його небатьківство, просто слухала.
Птаха вмовкла. Пильно подивилася на Остапа. Хлопець знав, що вона скаже далі. Випередив жінку на мить:
– Той хлопчик – це я?
– Той хлопчик – це ти, – луною повторила Птаха. – Сірий просив врятувати тебе. Він знав про рішення на Раті Голів світів. Як і знав про те, що мені доручено це зробити.
– А якби попросив хтось інший, то ви б обрали не мене? – Дивився в очі.
– Не знаю. Можливо, що й так. Тепер про це ми не довідаємося. Однак я нічого не обіцяла твоєму батькові, просто сказала, що перевірю. Тобто якщо дитина нам підійде, то врятую її.
– Перевірю? – Остап не розумів. Трохи ображено питав: – Як це, пані Птахо? Тобто чи я червиве чи ціле яблуко?
– Майже так, – говорила, як завжди, без кокетства та загравань. – Я перевірила. Хоча я не Оракул, та все ж інколи мені вдається зобачити тіні та світло від майбутнього. Світло падало на ваш будинок, і я зрозуміла: то знак Долі.
– А той сірий, тобто Шепіт, що? – Остап запитував обережно, зважуючи кожне слово.
– Та нічого. Хоча я його й запитала про тебе, хотіла дуже, щоб він зізнався. Та він продовжував гру. Переконував палко і, здається, більше себе, аніж мене, що він хотів би мати такого сина, але – на жаль.
– Пані Птахо, а мама? Моя мама.
– Гарна, розумна, закохана до нестями в твого батька. Вона в тому світі була якщо не першою, то вже точно не другою особою і багато що вирішувала одноосібно тут, але… Вона настільки сильно кохала сірого безсмертного, що не зважала на застереження світлих і попередження темних. Вона навіть тоді, коли світ гинув і небо пролилося вогнем, усе ще не вірила в крах і кінець. Так і померла з усміхом на устах – бо її коханий не зміг би їй збрехати.
– То кохання це зло? – болісно та щемко аж до сліз запитував Птаху Остап.
Дивилася на нього зараз, як у дзеркало. І вона в Біловодді себе про це запитувала. Якби ж то існувала однозначна відповідь!
– Ні, кохання – це не зло. – Обізвалася якнайспокійніше, стараючись не виказувати власний біль. – Це почування, і ми самі робимо його добром, благом, катом, рабом, цілителем, світлом, темрявою, блискавкою і навіть злом. Усе залежить від двох, які утворили власний Всесвіт з мільйонами зір у ньому. Кохання, Остапку, це не зло.
– Але ж воно вас ледве не вбило. – Остап бив останнім аргументом, чекаючи реабілітації, яку мала зробити Птаха.
– Це не кохання мене ледве не вбило. Це Стрибог мене ледве не вбив. А кохання мене врятувало, Остапку, справді врятувало. – І вона згадала слова, які шепотів рятівник їй на вухо: «Не помирай, Пташко, моя кохана!»
Птаха підвелася, трішки сумна та ледь-ледь розгублена:
– Ну от, ти тепер знаєш, хто ти. Цей світ – твоя батьківщина. – Вона обвела поглядом довкола себе. – Але це ще не вся розмова, Остапку. Не буду довго ходити околяса, тому – до справи відразу.
Птаха засунула руку в кишеню свої довгої сукні та витягла з неї червону шкатулку. Остап її впізнав. Схожу скриньку він колись передав Мальві.
– Це він, Перемінник? Я знову маю його комусь передати? – запитував, не вірячи собі. Бо здогадувався, що…
– Так, тут Перемінник, і його не треба нікому передавати. Він твій. Це я маю за честь вручити його тобі. – Птаха стала на одне коліно, схилила голову та простягнула скриньку перед собою.
Остап взяв, але не відкривав. Зачудований не так самим фактом того, що він має Перемінника, як
