Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— І що?

— Лабіринт вашого батька також є артефактом, що виступає на боці Порядку. Саме через нього рівновага, що існує з давніх-давен, порушилася на користь Амбера.

— Звідки тобі це відомо, Ґрілле? Адже ніхто в Амбері, схоже, про це не знає чи не вважає доцільним розповісти мені про це.

— Ваш брат, принц Мандор, і принцеса Фіона прийшли до такої думки і розпочали розслідування. Результатами своїх спостережень вони поділилися з вашим дядьком, лордом Сухаєм. Він здійснив декілька експедицій Тінями і пересвідчився, що справи стоять саме так. Він саме готувався доповісти про результати досліджень королю, але тут зі Свейвіллом стався фатальний напад хвороби. Мені про це відомо, бо саме Сухай послав мене по вас і наказав вас проінформувати.

— А я гадав, що по мене послала моя мати.

— Сухай не сумнівався, що вона так і зробить, і саме тому хотів поговорити з вами першим. Те, що я переповів вам про Лабіринт вашого батька, ще не відомо усім і кожному.

— А що, на його думку, я можу тут вдіяти?

— Він не ділився зі мною своїми думками з цього приводу.

Зірка сяяла дедалі яскравіше. Небосхил забарвився помаранчевими та рожевими цятками, трохи згодом до них додалися смуги зеленого світла, і навколо нас наче закружляло полярне сяйво.

Ми неслися далі, і незабаром увесь небовид перетворився на флуоресцентну парасольку, що повільно оберталася навколо нас. Ландшафт став нечітким. Я відчував, що частина моєї свідомості поринула у дрімоту, хоч і був певний, що не відключився повністю. Схоже, час грав у якісь ігри з моїм метаболізмом. Я страшенно зголоднів, і у мене боліли очі.

Зірка сяяла нестерпно. Крила Ґрілла набули райдужного блиску. Схоже, ми летіли з неймовірною швидкістю.

Зовнішні краї смуги, якою ми рухалися, почали загинатися догори. Цей процес тривав і тривав, і незабаром ми вже, здавалося, рухалися жолобом. Нарешті краї жолоба зустрілися у нас над головами, і тепер ми нібито летіли дулом рушниці, націленої на біло-синю зірку.

— Є ще щось, що ти маєш мені переказати?

— Це начебто все.

Я потер лівий зап’ясток, бо відчував, наче щось мало б там пульсувати. Так, Фракір. Стоп, а де вона? І тут я пригадав, що залишив її в Брандових кімнатах. Навіщо я це зробив? Я... але думки мої плуталися, усе пригадувалося наче крізь сон.

Це вперше після того, що сталося, я перевірив свою пам’ять. Якби я звернувся думками до тих подій раніше, то раніше збагнув би, що відбулося. Мені затьмарили голову чарами. Там, в апартаментах Бранда, я потрапив під дію якогось заклинання. Я не міг сказати, чи воно призначалося саме мені, чи я випадково привів у дію якусь магію, коли там нишпорив. Я припускав, що це могло бути й щось загальне, невизначене, якесь закляття, яке спрацьовує, якщо його потурбувати, можливо, навіть якийсь випадковий побічний ефект. Утім, чомусь в останнє вірилося не надто.

Якщо подумати, я сумнівався і в загальному характері цієї магії. Надто точний розрахунок для пастки на дурня, яку Бранд міг просто залишити у своїх кімнатах. Це закляття збило з пантелику фахового чаклуна, тобто мене. Вірогідно, лише завдяки тому, що я тепер віддалився від місця події, мені трохи прояснилося в голові. Тепер, коли я перебирав подумки всі події, що трапилися після того, як побував у кімнатах Бранда, я бачив, що моя свідомість увесь час залишалася затьмареною. І що довше я розмірковував, то більше переконувався, що зіткнувся із заклинанням, спеціально підігнаним під мене. Не розібравшись у цих чарах, я і тепер, коли усвідомив їхню присутність, не міг вважати, що повністю від них звільнився.

Хоч які були ці чари, а вони змусили мене відмовитися від Фракір, не подумавши двічі, а ще змусили почуватися щонайменше дивно. Я не міг точно сказати, як ця магія могла вплинути на мою свідомість та на мої почуття, і як, можливо, впливала на них і наразі — так воно зазвичай і буває, коли загрузнеш у заклятті. Але я не міг і уявити собі, щоб це покійний Бранд власного персоною налаштував пастку на такий непередбачуваний випадок: через багато років мої кімнати сусідитимуть із тими, що він займав за життя, і я одного дня поведуся на спокусу зазирнути до них після катастрофи, викликаної ймовірним зіткненням між Лабіринтом та Лоґрусом, яке відбудеться у вестибюлі палацу Амбера, нагорі. Ні, за цим має стояти хтось інший. Юрт? Джулія? Малоймовірно, щоб вони могли вільно орудувати в самісінькому серці замку Амбера і їх не викрили негайно. Хто тоді? І чи може це бути певним чином пов’язано з тим епізодом у Коридорі Дзеркал? Ні, я будую версії на піску. Якби я був наразі в Амбері, то міг би піти туди, озброївшись власним заклинанням, і спробувати рознюхати, хто за цим стоїть. Але я не мав змоги туди повернутися, тож доведеться зачекати і розплутати цю ниточку пізніше.

Світло попереду тепер аж сліпило очі, мінячись від небесно-блакитного до криваво-червоного.

— Ґрілле, — звернувся я до демона. — Ти відчуваєш, що на мені є чари?

— Айно, мілорде, — відповів він.

— Чому ж ти не сказав мені про це раніше?

— Я гадав, що, можливо, це ваші власні чари — захисні, наприклад.

— Ти можеш їх зняти з мене? Мені зсередини це незручно робити.

— Вони сидять надто глибоко в вас, мілорде, і геть переплуталися з вами. Я не знаю, звідки почати.

— Можеш щось сказати про ці чари?

— Тільки те, що вони є, мілорде. А ще вони більше клубочуться у вашій голові.

— То, може, вони забарвлюють мої думки в якісь кольори?

— Айно, роблять їх блідо-блакитними.

— Я не питав, як ти сприймаєш ці чари. Хотів лише дізнатися, чи можуть вони мати вплив на мої думки.

Крила Ґрілла зблиснули блакитним, потім червоним. Раптом наш тунель розширився, і ми побачили небо, що ясніло всіма приголомшливими кольорами Хаосу. Зірка, що слугувала нам за провідну, раптом виявилася невеличким ліхтарем — зрозуміло, що тут не обійшлося без магії — на високій вежі зловісного вигляду, зеленкувато-сірій, що стояла на вершечку гори. Схилів та підніжжя ця гора не мала, а плавала, наче острів, складений з каменю, над мертвим лісом. Дерева відсвічували опаловими вогнями — помаранчевими, фіолетовими, зеленими.

— Припускаю, що ці чари можна розплутати, — сказав Ґрілл. — Але це надто хитра плутанина