На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Лорд-маршал, які раніше, надзвичайно вимогливий, — огризнувся Джезаль.
— Сподіваюся, мої практики не завдали вам клопоту того вечора. — Інквізитор сумно похитав головою. — У них нема жодних манер. Жодних манер. Проте у своїй справі вони найкращі! Присягаюся, що в короля не знайдеться ще двох настільки цінних слуг.
— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля.
Голос Джезаля прозвучав трохи войовничіше, ніж йому хотілось би, проте якщо Глокту це й зачепило, то він того ніяк не виявив.
— Безперечно. Я, до речі, не впевнений, чи знайомий з вашою подругою.
— Мабуть, ні. Це...
— Насправді ми зустрічались, — сказала Арді, подаючи руку інквізитору, чим неабияк здивувала Джезаля. — Арді Вест.
Глокта звів брови.
— Не може бути!
Він силувано нагнувся, щоб поцілувати її руку. Джезаль побачив, як його губи скривилися від болю, коли він випростався, але незабаром беззуба посмішка повернулась.
— Сестра Коллема Веста! Але ж ти й змінилась.
— Сподіваюсь, щодо кращого, — засміялася вона.
Джезалю стало вкрай незручно.
— Ще б пак! — відповів Глокта.
— Ви теж змінилися, Занде. — Арді раптом спохмурніла. — Наша сім'я так за вас переживала. Ми всі сподівалися, що ви повернетеся цілим і неушкодженим. — Джезаль помітив, як обличчя Глокти сіпнулось від судоми. — А коли почули, що вас понівечили... Як ви почуваєтесь?
Інквізитор зиркнув на Джезаля холодними, мов у смерті, очима. Джезаль втупився у свої чоботи, відчуваючи, як до горла підступає страх. Він не мав жодної причини боятися цього каліку, чи не так? А все ж він віддав би все, аби опинитися зараз на фехтуванні. Глокта витріщився на Арді — його ліве око ледь посмикувалось, — і вона відповіла йому спокійним поглядом, сповненим тихої стурбованості.
— Я в порядку. Наскільки це взагалі можливо. — Його обличчя набуло дивного виразу. Джезалю зробилося моторошно. — Дякую, що запитала. Справді. Нікого іншого це не цікавить.
Запала ніякова тиша. Інквізитор крутнув шиєю, і в ній щось голосно хруснуло.
— Ох! — мовив він. — Так краще. Що ж, було приємно знов побачитися з вами — з вами обома, а зараз мене кличе обов'язок.
Він подарував їм ще одну огидну усмішку, а тоді пошкандибав геть, підволікуючи лівою ногою по гравію.
Арді понуро дивилася на його скрючену спину, поки він, повільно похитуючись, даленів.
— Це так сумно, — тихо промовила вона.
— Що? — пробурмотів Джезаль.
Він думав про великого білого виродка на вулиці, про його прищурені рожеві очі. Про чоловіка з мішком на голові. «Ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля». «Безперечно». Джезаль мимоволі здригнувся.
— Вони з братом були доволі близькі. Він жив у нас одного літа. Моя сім'я так цим пишалася, що було аж соромно. Вони з Коллемом щодня фехтували і він завжди перемагав. А як він рухався! Це треба було бачити. Занд дан Глокта. Він був справжньою зіркою Союзу, — на її вустах знову майнула знаюча півусмішка. — А тепер, кажуть, цією зіркою стали ви.
— Е-е... — протяг Джезаль, сумніваючись, хвалить вона його чи насміхається.
Він не міг позбутись відчуття, що того дня він програв двічі — один раз брату і один раз сестрі. Втім, він неабияк радів, що більшого прочухана дістав від сестри.
Ранковий ритуал
тояв сонячний літній день, і в парку не було де яблуку впасти, стільки там юрбилося всіляких гуляк. Полковник Глокта рішуче крокував на якусь надзвичайно важливу зустріч, а люди кланялись і чемно розступалися, щоб дати йому дорогу. На більшість він не зважав, даруючи свою блискучу посмішку лише справді впливовим. Ці кілька мазунчиків долі всміхались у відповідь, тішачись, що їх помітили.— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля, — заскиглив капітан Лютар, тягнучись до шпаги, але Глокта був зашвидкий для нього. Його клинок майнув, наче блискавка, проткнувши всміхненому дурню шию.
Кров бризнула на обличчя Арді Вест. Вона радісно заплескала в долоні, не зводячи із Глокти сяючих очей. Лютар, схоже, був здивований, що його вбили.
— Ха. Безперечно, — сказав Глокта з усмішкою.
Капітан упав ницьма, а з його пробитого горла продовжувала цебеніти кров. Натовп схвально загудів, і Глокта винагородив його низьким, граційним поклоном. Юрба загула з новою силою.
— О, полковнику, не варто, — промуркотіла Арді, коли Глокта злизав кров із її щоки.
— Що не варто? — гримнув він, обіймаючи її, і вони злилися у затяжному поцілунку.
Натовп збожеволів. Вона охнула, коли він відірвався від неї, і звела на нього палкий погляд своїх великих темних очей, злегка розтуливши губи.
— Вас викгикає арфігектог, — мовила вона з милою усмішкою.
— Що?
Юрба стихла, хай їй грець, і в нього почав терпнути лівий бік.
Арді ніжно торкнулася його щоки.
— Арфігектог! — заволала вона.
У двері загупали. Глокта різко розплющив очі.
«Де я? Хто я? О ні. О так».
Він одразу збагнув, що спав погано, бо його тіло викрутилося під ковдрами, а обличчя уткнулося в подушку. Весь лівий бік закляк.
У двері загупали голосніше.
— Арфігектог! — долинув з-за дверей шепелявий рев Фроста.
Глокта спробував підняти голову з подушки, і його шию водномить пронизав біль.
«Нічого так не збадьорює думку, як перша судома».
— Гаразд! — прохрипів він. — Дай мені хвилинку, чорт би його вхопив!
Альбінос розвернувся і, важко ступаючи, посунув углиб коридору.
Якусь мить Глокта лежав нерухомо, а тоді обережно, потихеньку-помаленьку зрушив правицю, відтак, хриплячи від напруження, спробував перекинутись на спину. Він стиснув руку в кулак, оскільки в лівій нозі почало колоти.
«Якби лише вона зоставалася нечутливою».
Але біль вже швидко розходився тілом. На додачу до нього долинув сморід.
«А щоб тебе, я знову обісрався».
— Барнаме! — гукнув Глокта і, сапаючи, став чекати, в той час як його лівий бік мстиво пульсував.
«Де цей старий довбень?»
— Барнаме! — заволав він на все горло.
— Ви в порядку, сер? — долинув з-за дверей голос слуги.
«В порядку? В порядку, старий бовдуре? Коли це я, на твою дурнувату думку, востаннє був у порядку?»
— Ні, хай тебе! Я закаляв ліжко!
— Я
