Скляна, олив'яна, дерев'яна - Катерина Олександрівна Медведєва

— Когось зарізали, — злякано казала Доллі.

— Та ти що, дурненька! Просто віслюка вели вулицею, — відповідала Марія. — Ходімо спати.

Вони пішли. А Фік вирішив залізти на балкон (на інший, звичайно) і зірвати поцілунок з прекрасних Маріїних губ. Але натомість він зірвав увесь виноград зі стіни і разом з ним, зчинивши приголомшливий шум, гепнув на землю.

— Крадії! Крадії! — заволали в будинку.

Скрізь запалало світло, і на балконі з'явилась постать старої з рушницею. Фік кинувся навтіки. Як стрибунець, перемахнув через паркан, і решту ночі йому снилися страхіття.

Наступного дня все місто гуло про те, що в будинок мало не пробралися крадії. Фік згоряв від сорому й не хотів нікому навертатися на очі, та Фін покликав його з собою в гості.

— Ми поїдемо за місто великою компанією, тебе теж запросили. І Марію…

Цього було досить, щоб Фік погодився.

За містом, у старовинному замку, молодь веселилася, як тільки могла. Багате частування, музика, танці, гра в карти й піжмурки… Потім вирішили погуляти біля озера. Через озеро йшов дерев'яний міст, йому було вже років триста, і з дівчат лише Марія вирішила зійти на нього. Зате юнаки, доводячи свою сміливість, піднялися всі. Під мостом озеро чорніло, як смола, приховуючи найглибше й найгрузькіше місце.

— Потрапиш туди — не виберешся, — сказав господар замку, сторожко дивлячись на дошки під ногами.

І враз у Марії з пальця злетіла золота каблучка і впала у трясовину, в страшні чіпкі водорості, на самісіньке дно. Марія заплакала.

— Це каблучка моєї небіжчиці-мами. Все, що вона залишила нам з Доллі на пам'ять про себе…

Юнаки щиро співчували, та охочих дістати каблучку не знайшлося. І враз Фін поглянув на Марію — і стрибнув у воду. Всі аж зойкнули. По воді пішли кола.

— Він загинув! — у відчаї крикнула Марія за хвилину.

Усі мовчки дивились донизу. Фін не з'являвся. Час ішов.

— О, я не переживу такої втрати! — ридала Марія, і було незрозуміло, оплакувала вона каблучку чи Фіна.

— Треба брати човен і шукати, — мовив хтось, коли минуло дві хвилини.

Заплакали й інші дівчата. Фік мало не знепритомнів. Аж тут Фін випірнув на іншому кінці озера.

Марія кинулась до нього — адже через неї він мало не загинув. А він не поспішав виходити на берег і рвав біле латаття для Марії. Фік помітив, що Марія ледве стримувалася — так їй хотілося кинутися до Фіна з поцілунками.

Фік також помітив, що мокрий Фін ще кращий, ніж звичайно.

Фін підійшов до Марії і надів каблучку, і вони так одне на одного подивилися, ніби то була обручка.

Залунало гучне тріскотіння, а тоді плескіт, наче з мосту скинули шафу. Це, зламавши поруччя, в озеро полетів Фік. Він хотів потонути тимчасово, щоб Марія злякалася й за нього. Та і в мокрій сорочці Фік сподівався виглядати красенем.

Але нічого не вийшло. Як відомо, товстуни не тонуть, і Фіка одразу викинуло на поверхню. А в мокрій сорочці він скидався на мокру курку. І всі подумали: «Який же він усе-таки гладун!» А Марія, захопившись Фіном, навіть голови в бік мосту не повернула.

— Усі до замку! Героїв треба висушити! — весело гукнув господар замку.

Запалили вогонь у каміні, зігріли вино, дали Фінові сухий одяг, а для Фіка потрібного розміру не знайшлося. Чохли від меблів господар запропонувати посоромився, тому Фікові вручили ковдру. Всі повсідалися коло вогню, Фін узяв гітару й почав співати, а тоді придумав гру: «На що я здатен заради своєї коханої». В замку зібралися переважно пари, і юнаки старалися перевершити один одного.

— Я заради Люсі готовий спалити в каміні усі кошти, що маю!

І невеличка сума згоріла.

— Я заради Анрієтти здатен до вечора простояти на одній нозі!

Його поставили в кутку, і невдовзі про нього забули.

— Я заради Сабіни ладен з'їсти живу муху!

Під оплески бідолашну муху спіймали і з'їли.

— Я заради Марії зараз вистрибну з вікна, — сказав Фін.

Усі пороззявляли роти, адже сиділи в найвищій наріжній замковій вежі.

— Це безумство, — мовив господар замку.

— Я не дозволю, — сказала Марія.

— Нехай стрибає, — сказали зганьблені попередні герої, сподіваючися, що Фін злякається і передумає.

— Оце так! — сказали Люсі, Анрієтта і Сабіна, заздрісно поглядаючи на Марію.

Доллі й Фік мовчки дивились на Фіна.

— Та не бійтеся ви, тут невисоко, — усміхнувся він і зробив крок із вікна.

Всі закам'яніли. З переляканим криком Марія кинулася сходами вниз.

Уже звечоріло, та сорочка на Фінові біліла в темряві, і Марія знала, куди бігти. Фін сидів, притулившись до замкової стіни, й тер забиту ногу.

— Ти живий? Живий?!! — І Марія, опустившись коло нього на землю, заплакала на радощах.

— Якби я раніше знав, що ти так часто плачеш, нізащо б не закохався, — весело промовив Фін.

— Навіщо ти це зробив?

— Щоб ти закохалася в мене.

— Я закохалась, закохалась! — Марія обійняла його й поцілувала. — Тільки, будь ласка, більше не лякай мене так!

Вони повернулися до замку, і Фік запропонував продовжити гру. Всі здивувалися, адже пар не лишилось. А тоді подивилися на Доллі: зашарівшись, вона усміхалася. І мовили про себе: «Он воно що!»

Та Фік здивував їх іще більше.