Скляна, олив'яна, дерев'яна - Катерина Олександрівна Медведєва

Полетів пилок зі злаків, над медоносами загуділи бджоли, — минуло літо, і Люка розцвіла. Вона, як тендітна рослинка, тяглась до сонечка й кращала. Відживлене дощовою водою і кропивним відваром волосся виявилося світлявим, наче плями на шкурі оленяти. Зазеленіли очі, наче молоде вербове листя, а шкіра взялася рівною засмагою. Якось я не стримався й поцілував дівчину. Вона усміхнулась, пригорнулася, плющем обвилася довкруг мене. Ані скутості, ані страху не знайшов я у ній, тільки гідне подиву вміння заглиблюватися у свої відчуття.

Я не знав, чи чесно чиню, проте інакше не міг: мене нестримно тягло до Люки. Кохав її? Радше милувався, наче люцерновою духмяною галявинкою чи веселкою, що вигравала в небі. Коли поночіло, ми запалювали на ґаночку лампу, я закутував Люку ковдрою, заварював чай, і ми розмовляли. Вірніше, я розповідав: про ліс, завжди про ліс, а Люка слухала, тримаючи обома руками кухлика, й задумливо всміхалась. У таку мить вона була нереально чарівна, ніби лісовий привид, що зайшов на вогник. Ось-ось вона доп'є чай — і розтане, наче постать, виліплена зі снігу.

Чесно кажучи, я боявся, що Люка щезне так само раптово, як і з'явилася. Та поки що вона зоставалася поруч. Я і ліс — ось усе, чим вона жила. Кого з нас Люка любила більше? Я ревниво спостерігав, як вона цілувала, не зриваючи, зозулині черевички чи обнімала попелясто-зеленавий блискучий стовбур осики.

Ліс також ревнував. Стягував з мене шапку пружною гілкою, а згодом, засоромившись, повертав. Ховав на дорозі закинуту вовчу яму, та останньої миті стромляв у руки міцне ялинове коріння. Виводив обманною стежиною на болото і зараз же попереджав травою-біловусом. Коротше кажучи, не знав, що зі мною робити.

Ліс вагався, це було зрозуміло. Вдень простилав килими з зозулиного льону, розсипав пригорщі сонячних зайчиків, обгортав пряними пахощами чебрецю та часникових грибів. Та коли вечоріло, тіні підкрадалися ближче, лоскотали тонкими вусами, застрибували на коліна. Крізь стіни проростали візерунчасті паростки темряви, хвощ викидав біля ґаночка нові стріли, вітер жбурляв у вікно зірваний кимось дрібний люцерновий цвіт. Уранці на ґаночку я знаходив грудки землі й руду торішню хвою, а двері, замкнені на засув, виявлялись напіввідчинені. Мені ставало моторошно. Схоже, ліс щось задумав.

Літні дні збігали, наче білі чупринки кульбабиного насіння. Рукопис пилюжився незавершений: не вистачало світлин сірої сови. Можливо, щоночі вона нечутно пролітала над сторожкою, доки ми спали. А можливо, її взагалі не було. Адже вчені вважали її вимерлою і вже давно занесли до чорної книги.

У мене закінчувалися кошти. А до листопада треба перебратися в місто. Один я зимував де завгодно: в дешевих мансардах чи напівпідвальних кімнатинах. Та для Люки, яка не вирізнялася міцним здоров'ям, хотілося знайти квартиру, де підлога з підігрівом і подвійні шибки у вікнах.

Час спливав, наче молоко з тріснутого горщика. Я цілісінькими днями й ночами пропадав у лісових нетрях. Повертався далеко за північ і падав спати, не помічаючи сумного погляду Люки.

— Душу віддав би, лиш би знайти цю кляту сову, — кинув якось зопалу.

Та, схоже, моя душа лісові не була потрібна.

Наприкінці серпня, коли совенята вже вміють літати, стигнуть шерехаті колоски подорожника і яблуня-дичка дбайливо вирощує гіркі яблука, Люка повернулася з прогулянки сама не своя. Розширені зіниці, частий пульс, на щоках пропасний рум'янець. Знаючи звичку дівчини куштувати будь-які ягоди, я вирішив, що вона отруїлася беладонною. Слова її також звучали наче марення.

— Я обіцяла лісові свою душу в обмін на заповітне бажання. Що ти хочеш?

«Ніколи не розлучатися з тобою», — подумав я. Тоді згадав недописану книжку, порожній гаманець і загадав:

— Знайти, де гніздиться сіра сова.

Люка посмутнішала, наче й насправді вірила в чари. Я не вірив. А на ранок підібрав біля сторожки сіре, в цяточку пір'я. Певно, лісові набридло гратися зі мною в хованки: на відстані десяти хвилин від хатинки, посеред укритих мохом сосен і вітровалу, вкритого жовтявою грибною лапшею, він показав мені гніздо. Недбало вистелене, повне пір'я, посліду і шкірок гризунів. Неподалік із землі стирчав сірий пеньок, порослий сірим лишайником. Додивившись уважно, я здригнувся: пеньок вирячився на мене круглими помаранчевими очима. Дозволивши себе сфотографувати, сова змахнула крильми й безшумно полетіла геть.

Отямившись, я кинувся досліджувати ділянку. На щастя, виводок ще не розпався, сова та кумедні підлітки полювали поблизу.

Чого раптом ліс так розщедрився? Сп'янілий з того, що незабаром принесу світові сенсацію, я не думав про це. Вимірював, збирав зразки, допізна сидів за книжкою. І не помітив, що з Люкою коїться щось дивне.

Вона не гіршала — ставала щораз прозоріша. Очі палали яскравою зеленню на вихудлому обличчі, а губи стали бліді й безкровні. Стіс списаного паперу грубшав, а зап'ястки Люки ставали щодалі тонші. Вона ніби губила зв'язок з реальністю. Сиділа в кріслі-гойдалці, закутавшись ковдрою, і зі щемом дивилась, як пливе у повітрі павутиння.

Ліс також хвилювався, передчуваючи холоди. Сонечка зліталися зимувати у вересові зарості. Змії заповзали під пеньки, каміння, повалені стовбури і згортались клубочками. Від рвучкого вітру м'яко шелепались на землю стиглі жолуді й горіхи.

— Взимку ми поїдемо до міста. Ми отримаємо кошти за книжку, винаймемо житло. Ти будеш грітися біля каміна й пити гарячий шоколад, — часто повторював я, намагаючись словами вибудувати нам майбутнє.

А вона серйозно хитала головою.

— Мені не можна відриватися від лісу. Адже тут моя душа. А що залишається від людини без душі? Кокон, оболонка, суха бадилина…

Я не вірив у її вигадки, проте мовчав. І ліс мовчав за вікнами, тихо скидаючи листя. Я чекав. Ліс чекав також.

Пішли жовтневі дощі. Настав час поспішати до міста, домагатися позитивної відповіді від Лісової служби. А Люка зовсім ослабла і не змогла поїхати зі