Скляна, олив'яна, дерев'яна - Катерина Олександрівна Медведєва

На цьому можна було б казку завершити, але насамкінець — порада тим, хто ще не вивів мораль цієї казки: будь самим собою!

Ну а тепер — кінець.

В одному маленькому королівстві був собі літній і дуже добрий король. Від вітрів та буревіїв королівство захищали гори, а від війн і негод — добрі чарівники, тож король увесь свій час проводив з дочкою.

Принцесу звали Маргаритою, їй сповнилося чотирнадцять років. Зрозуміло, що дівчина була перша красуня королівства. І дуже пишалася своєю вродою.

Поети у пречудових віршах оспівували її сяйливі блакитні очі. Художники зображували на картинах ніжну оксамитну шкіру Марго та її сонячне волосся, що іскрилося золотом. А як вишукано принцеса трималася! Як плавно вона рухалась, як граційно танцювала, як гарно співала!

Але, усім відомо, ідеальних людей не існує. Принцеса Маргарита, як то не сумно, також мала ґандж. Вона виростала егоїсткою. Король душі не чув за нею, потурав усім її примхам. Що старша ставала принцеса, то дорожче обходились татусеві її забаганки. Якщо в дитинстві їй хотілося нову ляльку, книжку з яскравими малюнками чи живе кошеня, то тепер вона вимагала нарядні шовкові, оксамитові чи мереживні сукні й дорогоцінні прикраси.

Коли король у чомусь відмовляв дочці, вона ходила насуплена й незадоволена. Батькові здавалося, що його люба Марго захворіла, і, щоб розрадити її, він виконував усі її прохання, ніколи не замислюючись, чи правильно він чинить. Тож Марго зростала цілком певна, що їй усе можна і що будь-яке її бажання негайно виконується.

У королівстві з давніх-давен існував один чудовий звичай: напередодні Нового року, коли годинник б'є північ, кожна дитина загадує бажання, а добрі чарівники усі ці бажання виконують.

Новорічного вечора принцеса Маргарита ходила невесела. Їй уже було чотирнадцять років, і вона знала, що востаннє отримає чудовий подарунок від чарівників. Так заведено: дітьми вважалися ті, кому ще не сповнилося п'ятнадцяти років.

— Але я хочу ще так багато всього! — засмутилася Марго.

Принцеса розуміла, що кожна дитина може загадати лише одне-однісіньке бажання, але вона вирішила загадати відразу кілька, щоб отримати все, що їй хотілося.

Коли годинник засичав, готуючись бити північ, Марго хутенько зашепотіла:

— Хочу люстерко і гребінець, як у книжці, намисто зі смарагдами і сапфірами, вбрання з золотої парчі…

Годинник пробив уже десять разів. Марго глянула у вікно і згадала, що снігу майже немає, а вона хотіла кататися на ґринджолах.

— Хочу, щоб снігу було по пояс!

І от, загадавши п'ять бажань замість одного, принцеса з чистим сумлінням пішла спати. Снилися їй чарівні речі, про які вона прочитала в книжці: гребінець, який робить своїй господині будь-яку зачіску, і люстерко, в якому можна побачити все, що завгодно.

Вранці Марго прокинулась і побігла до ялинки. Радощам її не було меж. Під ялинкою лежало блискуче золоте вбрання: шапочка, рукавички і шуба — все на соболиному хутрі. Поруч стояла гарнюня скринька, а в ній — люстерко в золотій оздобі, золотий гребінець і намисто з блакитним і яскраво-зеленим камінням.

Марго визирнула у віконце: уся алея перед палацом була вкрита снігом. Під заметами сховалися доріжки, їх іще не встигли розчистити, адже двірники й садівники також святкували Новий рік.

— Чарівники виконали всі мої бажання! — заплескала в долоні Маргарита. Вона й гадки не мала, що над нею нависло лихо.

У найдавнішій палацовій вежі, де живуть шість чарівників, головний чарівник дуже сердився. Через принцесині забаганки четверо дітей не отримали подарунків на Новий рік. А це були б зовсім не іграшки. У новорічну ніч могли здійснюватись найзаповітніші бажання, такі, що можна виконати лише за допомогою чарів. Егоїстка Марго зробила нещасними чотирьох дітей, яким і без того тяжко жилося.

І от головний чарівник вирішив покарати принцесу, щоб надалі вона думала спершу про інших, а тоді вже про себе.

— Я перетворю її на жалюгідну жебрачку з потворним обличчям, від якого сахатимуться навіть пташки! Принцесина врода щезне безслідно! Починаймо! — наказав головний чарівник, і інші чарівники почали по черзі чаклувати.

— Нехай її вродлива ніжна шкіра перетвориться на змарнілу, тьмяну й рябу.

— Нехай її шовкове волосся стане шорстким, брудним і замервленим.

— Нехай щезне її дзвінкий чистий голос, а з'явиться грубий і бридкий, наче жаб'яче кумкання.

— Нехай її хода стане тяжка і вайлувата, а на спині виросте гидкий горб.

— Тепер твоя черга! — мовив головний чарівник до Дюшеса, наймолодшого.

— Дозволь, учителю, після тебе, — попросив Дюшес. Хоч він і був наймолодший, але розумів: гнів головного чарівника скоро спаде, і тоді принцесі потрібна буде допомога.

А головний чарівник тим часом пояснював, як діятимуть чари:

— Маргарита була дуже вродлива, тепер вона просто страхітлива. З принцеси-спадкоємиці вона стала вбогою і безрідною. Хай спробує пожити серед людей зі своєю вдачею. І якщо хтось покохає таку, тоді я зніму закляття.

Дюшес помітив, що головний чарівник перестав смикати себе за бороду — певна ознака того, що він заспокоївся.

— Дозволь мені попросити тебе, учителю, про милість до нещасної принцеси, — мовив Дюшес.

І головний чарівник одразу ж погодився, бо вже шкодував, що так жорстоко вчинив з бідолахою Марго — адже їй лише чотирнадцять років, і вона просто розпанькана дитина.

— Проси, Дюшесе.