Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - Олександр Денисенко
— Хай він у нас ніяк не зветься. А як навчиться писати чи говорити, то, може, щось про себе і зліпить.
— Чому ж ніяк? — заперечила дівчинка з пшеничними бровами. — Називаймо його «Рисочка»! Ви ж у графі «Прізвище» ручкою рисочку вже провели?!
Відтоді Леопольд так і звався Леопольдом. По батькові, як усі безбатченки, традиційно — «Іванович». А під час переклику в класі вчителі називали його то «Рисочкою», то «Полосочкою», то «Пунктіром». Тільки вчитель малювання, який хвалив його бурхливу фантазію, називав Леопольда «Мазком».
Пізніше, під час оформлення паспорта, хлопець ніби згадав, як його називали тато й мама, і вписав ім'я та прізвище в ту ж графу з короткою і тонкою лінією. Однак нікому із дитбудинку так його і не повідомив. Бо, поклавши паспорта до задньої кишені, дременув із сиротинця до луцьких рекетирів, що тримали півміста під своїм дахом.
Відтоді самотність і таїна стали його найбільшими порадницями та утішницями. І спогади про важке дитбудинківське дитинство зайвий раз підтверджували йому це. У сиротинці він збагнув жорстоке правило людського життя — якщо ти не будеш знущатися з інших людей, то люди знущатимуться з тебе.
Йому ніяк не йшло з голови, як колись директор інтернату за те, що Леопольд намалював портрета його кицьки з набряклою, як чавунець, шиєю, довго бив малого по в'язах ребром долоні, а тоді поклав його біля порога свого кабінету на підлогу і примусив лежати добу. І коли заходив чи виходив, то витирав об нього ноги. (Цікаво, що директорська кицька невдовзі здохла, бо вдавилася головою копченого сома, яку вкрала з іменинного столу.) А щербата завучка, що завжди ходила в махровій болотяної фарби шапці, щовечора навідувалася до них у спальну кімнату й забирала з тумбочок книжки, які нібито суворо заборонялося виносити з бібліотеки. А як знаходила в когось у матраці заховане чтиво, то залишала дитину на день без їжі.
Чи на сніданок, обід і вечерю давала впродовж тижня гарбузяний тягучий кисіль.
І Леопольд зненавидів людей. Він почав мститися всім і просто так. Не подумайте, що він став убивцею — ні. Він не вбивав навмисне. Але кожен, хто хотів його знищити, сам падав мертвий. Бо Леопольд, користуючись видіннями, знав заздалегідь, коли, де, як на нього здійснять замах чи нападуть. Тому якщо хтось здумував натиснути на курок пістолета, труїти ціанідом, чи потрошити Рисочку ножем, той сам наражався на власну зброю. Чи куля рикошетом летіла стріляльникові в голову від завчасно підставленої металічної таці, чи бокали мінялися місцями і смертельне вино випивав отруйник, чи ніж втрапляв у розетку, замість того, щоб розчикрижити Леопольдові печінку. Бо хіба буде чекати удару той, хто знає, що за секунду ніж убивці проріже йому боки? Ні, він зарані відступить. А той, хто б'є ножем, не поцілить, хитнеться і втрапить у електричного дрота.
Тому ніхто не міг убити Леопольда. За цю особливість безмежно лихий злочинний світ Луцька став його боятися. І поза очі, вважаючи Леопольда Рисочку найбезжальнішим чоловіком у світі, всі бандюги називали його Прахом.
Хоч нещадності в собі він не відчував і ненавидів смерть, яка примушувала його, захищаючись, убивати.
Років за сім його чорна слава й авторитет стали настільки незаперечними, що він уже верховодив у бандитському Луцьку. А щоби не бачити людського бруду та мерзенності й не наражатися на лиходійників, Прах переважно усамітнювався у своїй садибі за містом, там де річка Стир випинається на півкілометра мальовничою луковиною у край соснового лісу. Він ховався у своєму кабінеті, що його були збудували на дахові його будинку-замку італійські будівничі, який називав — «милим прихилищем за відбитком неба». Бо це справді було чимале приміщення, стіни в якому він розмалював сам, з убиральнею, лазничкою та опочивальнею, але його не було видно ані з землі, ані з повітря. Тому що увесь дах і добудована на ньому конструкція кабінету були обтягнуті дзеркальною плівкою, що відбивала небо. І з рівня землі чи з висоти хмар усім здавалося, що над плескатим дзеркальним дахом стирчить лишень п'ять вежок, а між ними порожній простір, заповнений небесним ефіром, який віддзеркалювала плівка. А в сонячні вечори палахкотливе світло призахідного неба робило ці п'ять веж схожими на ракети, які злітають у пломенистих бурунах.
От і під кінець того дня, коли Острихія Троня запроторили в тіло Манюри, Леопольд стояв біля свого вікна з олівцем, альбомом для малювання і з чорною глухою маскою на обличчі. Нашорошеність і напруга, що вчувалися в нахилі Леопольдової голови, вказували на його ментальну концентрацію. Він поглинав світ тільки йому підвладними почуттями. Сліпуче безживне сонце вже було на спадні й косими променями просякало крізь мінливу плівку та скло трапецеїдальних вікон. Тремтливі хвилі посвіту огортали струнку постать Леопольда й чомусь наповнювали увесь кабінет і дім гнітючою тишею світила, що завмирало на заході.
Прах любив усе красиве і був вбраний у білу, гаптовану сріблом, шовкову сорочку з широкими рукавами і розкидистим коміром. Вузькі чорні штани завершував пояс зі срібною в смарагдах пряжкою, зроблений із чорної шкіри полоза з де-не-де помітними дрібними білими цятками. Ноги обтягували темно-зелені сап'янці з найм'якішої лайки.
Володіння Леопольда простягалися аж до обрію по той бік Стира, де бриніли широковітими верхівками могутні щоглові сосни, над якими кружляли хмарою чорні цятки птахів. Жодного даху чи димаря, жодного сліду втручання людини в життя природи з вікна його будинку видно не
