💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Читаємо онлайн Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— мати винахідливості, а коли тобі хтось сопе в спину, думки, взагалі, дико пришвидшуються. У мене з’явився план: зайдемо на ціль з іншого боку — від результату. Міркуючи логічно, якщо людина розбирається в древніх артефактах, то звідкись ця людина про них взнала? Напружившись, я зобразив на папері символ, який намозолив мені очі, поки я блукав лігвом виповзня, і вирушив у крамницю древностей. Там я тупо спитався, чи не цікавлять продавця якісь предмети з такими знаками. Хто може оцінити мою знахідку? Гендляр дві години полірував мені мізки, переконуючи принести здобич йому, але я тримався стійко: принесу, але спочатку розвідаю, що це. В кінці кінців, за скромну винагороду на двадцять крон мені дали адресу певного експерта.

Хемаліс, взявшись пояснювати нам, як дістатися до місця, з сумнівом стиснув губи.

— Знаєте, це не дуже хороший район. Там живуть місцеві. Я маю на увазі, дуже місцеві. Вони намагаються не мати з приїжджими нічого спільного, і справ спільних теж не ведуть. Ви переконані, що вам туди треба?

Все логічно. Навряд чи продавець дав би мені адресу конкурента, яким має можливість і бажання перекупити таємничі артефакти.

— Ми повинні туди потрапити! Це питання життя і смерті.

Принаймні, для тих, кого я намагаюся прищучити (ще трохи, і жахлива смерть їм гарантована).

Добиралися довго — в саме Городище фірман заїжджати відмовився. Правду кажучи, екіпажу там і не було що робити: за обновленими фасадами, що набувли образу столичного міста, причаївся реально автентичний ландшафт — вузькі шпарини між будинками, занурені в глибоку тінь, наповнені розмовами жителів і, як не дивно, начисто позбавлені запахі. Як місцевим так вдалося? Певно, магія.

Зигзагоподібні подвір’я і темні брами були стерильними, наче камені пустелі; приглушені запахи їжі позначали положення чайних і пельменних; громадські купальні видавав аромат лаванди (точно, стерилізуюча магія). Напевне, тут навіть підмітати не треба було — ну звідки в такому місці пилюка. Мені стало зрозуміло, чому рикш і автомобілів в столиці набагато більше, ніж екіпажів на кінській силі. Я уявив що мав би робити фірман, якщо коневі захочеться накласти купу, і потім дурнувато посміхався добрих півгодини.

За потрібною мені адреси знаходився будинок, половину якого знесли в ході якогось давнього будівництва (а може, там щось згоріло або завалилася). Тиньковані стіни в розрізі виявилася землебитними і вражали своєю товщиною, за всі минулі роки їх шаруваті злами так і не зустрічалися з небесною вологою. От з таких от коробок і починалося, напевно, поселення торговців селітрою, яке з примхи долі потім перетворилася на столицю Інгерніки.

Те, що потрібний нам будинок належав до неблагополучних, стало ясно одразу, за запахом — він тут був. Легкий дух давно не чищених труб змішувався з кухонним ароматами і сіллю пустелі, залишаючи на язику неприємно гіркоту.

«Расмус Іберлі, оцінка древностей» — пояснював напис на дверях. Дзвінок не працював, довелося стукати.

— Провалюйте геть, не зачинено!

Я вирішив керуватися другою частиною фрази і проігнорувати першу.

Двері, як не дивно, відчинилися без скрипу. Житло оцінювача старовини просочилося стійким запахом стерилізуючих засобів армійського зразка: помирати від сірої чуми господар квартири не хотів, але і на щоденне ритуальне купання його вже не ставало. Зрозуміло, чому: на купі засмальцьованих подушок розкинувся чолов’яга в халаті на голе тіло, а поряд з імпровізованим ложем стояв здоровецький (в половину мого зросту) кальян, паруючи вкрадливо-солодким запахом.

Те, що Расмус Іберлі знав мого батька, я зрозумів зі специфічного погляну. Але якщо Хемаліс при першій зустрічі зблід, то цей тип з сумнівом покосився на мундштук кальяна. Цікаво, що він там курить?

— Я Томас Тангор, добрий день!

— Шо, правда?

— Ні, ми з Королем випили і вирішили тебе провідати.

Таке пояснення сподобалося господареві квартири ще менше, тому він відклав мундштук і сів пряміше.

— А шо треба?

— Особисто мені — задати питання.

Що від нього треба Королю, я не знаю.

Міс Фіберті тихенько ущипнула мене і кивнула на єдиний більш-менш охайний закуток квартири. Там на тумбочці стояв великий дагеротип з акуратно зачорненим кутиком: жінка, чоловік і чарівний малюк виглядали як живі. В чоловікові, непогано так напруживши фантазію, можна було упізнати власника кальяна.

Оцінювач старовини з силою розтер обличчя, намагаючись повернути собі дещицю здатності мислити.

— Живий, значить, — з якоюсь незрозумілою інтонацією промовив він.

— А ваші коли померли? — бовкнув як.

— Тоді же, — процідив крізь зуби він. Я різко пригадав історію з убитими букіністами, яку мені розповідав Ларкес. Зі слів мага, справа була гучною, а серед жертв сектантів були і родини торговців.

— «Слово про Короля»?

— Щезни! — Він брудно вилаявся і почав намацувати мундштук. — Тварюки. Всі — тварюки. Ніяк не заспокоїтеся…

Я знизав плечами:

— Та в мене воно, у мене, не денервуйся. Я про інше хочу запитатися.

М-да, привернути увагу и мене вийшло. Очі Расмуса Іберлі гарячково заблищали.

— І ти… читав?

— Його не читають, — ввічливо уточнив я. — Текст абсолютно ні на що не перекладається. Вміст «Слова» засвоюють за допомогою магічних практик.

Хочу вірити, Шерех не образиться, якщо його назвуть «практикою».

Расмус нарешті лишив у спокої кальян і почав розглядати мене вже з деяким інтересом.

Тим часом я розмірковував про те, що відшукати його живим — величезна удача. Коли люди так інтенсивно споживають речовини, їх вистачає максимум на два-три роки. Хоча, Расмус міг опиратися, намагатися зав’язати, може, до цілителів ходив, а потім брався за старе. Це поки гроші були, нинішній зрив очевидно буде останнім.

Колишній ніби-батьків-соратник рішуче трусонув головою.

— Поцілуй їх у дупу! Думаєш, я знову в це полізу? — Його голос сочився презирством. — Через твою довбану цікавість я втратив все… всіх…

Таке враження, що він взагалі не бачить різниці між мною і небіжчиком-батьком. Сильна в нього трава! Емпат знайшов би спосіб повернути його до реальності, а мені що робити?

Я зустрів погляд Расмуса. У нього були очі мертвої людини, інакше не скажеш. Навіть у Хемаліса, коли той жив у гниючому кварталі з мертвим птахом за шафою, не було таких очей — білий не втратив надії. Ця людина присвятила себе духам минулого, не бажаючи прощатися з тінями тих, хто вже відійшов, а тому була не в силах творити майбутнє. У простих людей так буває.

Але у мене було що сказати живому мерцю.

— Ви помиляєтеся, у мене більш конкретні плани. Я хочу вбити їхню мрію, знищити те, що їм дорожче за життя, те, повтору чого вони прагнуть століттями, жертвуючи всім. Я вирву у них жало. Вони зможуть уявляти себе ким завгодно, але вже ніколи не змусять реальність здригнутися.

Пафосно, визнаю. Але суть справи відбиває.

В напівтемряві його беззуба посмішка виглядала гримасою ґорґулії.

Відгуки про книгу Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: