Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Вивчи науку Живого Створіння!

Вільних народів чотири:

Ельфи-дітиська — найстарші;

Ґном-копайло — темнодомівник;

Ент земельний, гір ровесник;

Смертний, врешті, — коней володар;

Гм, гм, гм.

Зодчий-бобрисько, цап-стрибайло,

Вепр-боєць, ведмідь медвідний;

Пес голодний, заєць лякливий...

Гм, гм.

Беркут у небі, бик на паші,

Лось сохатий; яструб бистрий,

Лебідь білий, вуж холодний...

Грум, гм; грум, гм, як же далі? Рум-там, рум-там, румті-тум-там. Перелік був довгий. Але для вас у ньому все одно, здається, немає місця.

— По-моєму, нас завжди забували вписувати в усілякі давні переліки та давні історії, — сказав Мері. — Проте ми однаково жили-були собі досить довгий час. Ми гобіти.

— Чому би не скласти новий рядок? — докинув Піпін. —

Півмір-гобіт — норожитель.

Розташуй нас серед тих чотирьох, найближче до людей (Великого Народу) — й усе докумекаєш.

— Гм! Непогано, непогано, — сказав Деревобородий.

— Годиться. Тож ви живете в норах, еге? Це здається дуже правильним і гідним. Але хто назвав вас гобітами? Як на мене, це не по-ельфійськи. Усі стародавні слова вигадали ельфи — вони розпочали.

— Ніхто інший нас гобітами не називає, ми самі так себе звемо, — відказав Піпін.

— Грум, гмм! Та невже? Не кваптеся так! Ви називаєте себе гобітами? Тоді про це не годиться розповідати першому стрічному. Ви викажете свої справжні ймення, якщо не будете обережними.

— Ми цього не боїмося, — сказав Мері. — Я, власне, Брендіцап, Меріадок Брендіцап, хоча більшість знайомих кличе мене просто Мері.

— А я Тук, Переґрін Тук, але зазвичай мене кличуть Піпін чи навіть Піп.

— Гм, ви, я бачу, з тих, хто любить поспіх, — зазначив Деревобородий. — Ваша довірливість мені лестить, але вам не слід почуватися надто вільно так відразу. Розумієте, енти бувають різні, чи то пак є енти, а є істоти, котрі нагадують ентів зовні, проте ними не є, скажімо так. Якщо ваша ласка, я називатиму вас Мері та Піпін — це симпатичні імена. Та свого імені я вам не відкрию, принаймні наразі.

У його очах разом зі зеленим вогником з'явився дивний вираз: чи то розуміння, чи то насмішки.

— По-перше, це забере багато часу, бо ім'я моє постійно росте, а я прожив уже довго, дуже довго; тож моє ім'я — це ніби ціла історія. У моїй мові справжні ймення розповідають вам історію істот, яким належать, — у давньоентській себто. Це — чудова мова, проте, щоби вимовити щось нею, треба витратити тривалий час, адже ми говоримо лише те, що вартує витрати тривалого часу, щоби казати і слухати... Але до діла, — й очі його стали дуже яскравими і «теперішніми», бо звузилися ледь не до розміру щілин. — Що відбувається? Що ви робите в усьому цьому? Я бачу і чую (і нюхаю, і відчуваю) багато що з цього, з цього, з цього а-лалла-лалла-румба-каманда-лінд-ор-буруме. Перепрошую — ось вам за це частина мого імені, але я не знаю, яким словом це передається в чужинських мовах: ну, те, на чому ми є, де я стою і дивлюся на погожі ранки, і думаю про Сонце, і про траву поза лісом, і про коней, і про хмари, і про розвій світу. Що відбувається? Чого прагне Ґандальф? І ці... бурарум, — він видав немелодійний звук, наче на великому розладнаному органі, — ці орки, і юний Саруман аж ген в Ісенґарді? Я люблю новини. Та глядіть: не надто поспішайте.

— Відбувається багато чого, — сказав Мері, — тому, навіть якби ми захотіли поспішити, наша розповідь однаково забрала би багато часу. Але ти наказав нам не квапитися. Чи варто нам розповідати щось тобі так одразу? Ти не вважатимеш за нечемність, якщо ми спершу запитаємо, що ти збираєшся робити з нами та на чиєму ти боці? І чи знав ти Ґандальфа?

— Так, я його знаю: це — єдиний чарівник, котрому справді не байдуже до дерев, — відповів Деревобородий. — Ви знаєте його?

— Так, — сумовито мовив Піпін, — знали. Він був прекрасним другом і нашим провідником.

— Тоді я можу відповісти на інші ваші запитання, — сказав Деревобородий. — З вами я нічого не збираюся робити, якщо ви мали на увазі «зробити вам щось» без вашого дозволу. Разом ми таки можемо щось зробити. Я не знаю про боки. Я йду своїм шляхом, а ваш може на якийсь час збігтися з моїм. Та ви говорите про пана Ґандальфа так, ніби він потрапив в історію, яка вже добігла свого завершення.

— Так, саме так і говоримо, — сумно відказав Піпін. — Історія ніби і триває, проте Ґандальф, боюся, з неї випав.

— Грум, стривайте-но! — сказав Деревобородий. — Грум, гм, ох, ну, — він замовкнув і довго дивився на гобітів. — Грум, ох, ну, я не знаю, що сказати. Оце так!

— Якщо хочеш почути більше, — озвався Мері, — ми тобі розповімо. Та це забере трохи часу. Може, поставиш нас на землю? Чи не могли би ми посидіти тут разом на сонечку, доки воно ще є? Ти, либонь, утомився, тримаючи нас.

— Гм, утомився? Ні, я не втомився. Мене нелегко втомити. І я не сиджу. Я не дуже, гм, вмію згинатися. Та гляньте: Сонце ховається. Заберімося з цього... ви сказали... Як ви це називаєте?

— З пагорба? — підказав Піпін.

— З виступу? Зі сходинки? — підказав Мері.

Деревобородий задумливо повторив ці слова.

— З пагорба. Так, це воно. Проте це кваплива назва для того, що стояло тут, відколи набула форми ця частина світу. Але облишмо. Просто підімо з нього — й усе.

— А куди ми підемо? — запитав Мері.

— До моєї оселі чи то пак до однієї з моїх осель, — відповів Деревобородий.

— А вона далеко?

— Не знаю. Ви, ймовірно, сказали би, що далеко. Та хіба це має значення?

— Ну, розумієш: ми позбулись усіх наших пожитків, — спробував пояснити Мері. — У нас зовсім мало їжі.

— О! Гм! Про