Танок з драконами - Джордж Мартін
Втім, пояснювати це Станісові Баратеону було марною справою. Його, здавалося, ображала вже сама її стать. Вона знала, що чоловіки з зелених земель полюбляють жінок милих, м’яких мовою та норовом, у шовках, а не в кольчугах на вивареній шкірі з метальними топірцями у кожній руці. Але коротке знайомство з королем у Жбирі-в-Пущі показало, що і в сукні вона б навряд припала йому до смаку. Навіть з дружиною Галбарта Гловера, побожною та сумирною пані Сивіллою, Станіс поводився чемно та розважливо, але почувався вочевидь тривожно і збентежено. Цей південський король здався їй одним із тих чоловіків, для яких жінки — геть інше плем’я, чуже і неосяжне розумом, наче велетні, чугайстри чи діти лісу. На Ведмедицю він так само — без винятку — скреготів зубами.
Казали, що на всьому світі Станіс дослухається лише до однієї жінки — тієї, яку залишив на Стіні.
— Краще б вона була з нами, — зізнався потай пан Юстин Масей, білявий лицар, що справляв уряд обозного. — Коли востаннє ми ходили в битву без пані Мелісандри — то було на Чорноводі — на нас наскочила примара князя Ренлі й потопила половину нашого війська у затоці.
— Востаннє? — перепитала Аша. — То вона була і при Жбирі? Чогось я її не помітила.
— Та то хіба битва була? — посміхнувся пан Юстин. — Ви, залізняки, билися відважно, нічого не скажу, але ж ми переважали вас числом і застукали зненацька. А Зимосіч знатиме про наш прихід. І Руз Болтон має не менше війська, ніж ми.
«Коли не більше» — подумала Аша. Навіть бранці мають вуха; вона чула всі балачки у Жбирі-в-Пущі, поки король Станіс та його воєводи обговорювали похід. Пан Юстин заперечував проти нього від самого початку — разом з багатьма лицарями та панами, що прийшли зі Станісом з півдня. Але вовки наполягали, що Руза Болтона не можна терпіти в Зимосічі, а Недову дівчинку треба врятувати з пазурів його байстрюка. Про це казали Морган Лиділ, Брандон Норей, Великий Цеберник Вуль, Кремінці, навіть Ведмедиця.
— П’ять сотень верст від Жбиру до Зимосічі! — казав Артос Кремінець тієї ночі, коли у довгій палаті Галбарта Гловера аж палала вогнем суперечка. — І це ще навпростець, летом крука!
— Далеченька виправа, — відповідав лицар на ймення Корліс Шеляг.
— Та не така вже і далека, — заперечував пан Годрі, дебелий лицар, якого інші кликали Велетнева Смерть. — Ми ж дісталися аж сюди. Господь Світла пропалить і освітить нам стежку.
— А коли ми дістанемося Зимосічі, тоді що? — запитав Юстин Масей. — Два мури з ровом між ними, внутрішній — у сотню стоп заввишки. Болтон і не подумає вийти у поле нам назустріч, а ми не маємо сили облягати його в замку.
— Не забуваймо, що до нас приєднає потугу Арнольф Карстарк, — нагадав Гарвуд Зруб. — І Морз Умбер теж. На нашому боці стоятиме північан не менше, ніж на Болтоновому. А ліси на північ від замку густі й розлогі. Набудуємо собі гуляй-городів, таранів…
«І тисячами загинете у приступі» — подумала Аша.
— Чи не краще перезимувати тут? — спитав князь Горострук.
— Тут?! Перезимувати?! — зревів Великий Цеберник. — Скільки, гадаєш, Галбарт Гловер відклав харчів для людей та худоби?
Далі пан Річард Горп, лицар з понівеченим обличчям і метеликами «мертва голова» на вапенроку, обернувся до Станіса і мовив:
— Брат вашої милості, коли ласка…
Але король негайно перервав його.
— Ми всі знаємо, що зробив би мій брат. Роберт ринув би чвалом, самотуж, просто до брами Зимосічі, розтрощив би її келепом і увірвався крізь руїни досередини, де вхекав би Руза Болтона лівицею, а Байстрюка — правицею.
Станіс звівся на ноги.
— Прошу панство завважити — я не Роберт. Попри це, ми виступимо у похід і звільнимо Зимосіч… або накладемо головами.
Хай які сумніви плекало панство та лицарство, все ж прості вояки, здавалося, вірили у свого короля. Зрештою, Станіс розбив і розігнав дичаків Манса Розбишаки при Стіні, вигнав Ашу та її залізняків зі Жбиру-в-Пущі; він був братом Роберта, переможцем уславленої битви при Файному острові; це він, а не хтось інший, боронив і утримував Штормолам протягом усього повстання Баратеона. А ще він мав при боці меч звитяжця, зачарований клинок Світлоносець, чиє сяйво відганяло пітьму ночі.
— Наш ворог не такий грізний, яким здається, — запевняв пан Юстин Ашу першого ж дня походу. — Руза Болтона бояться, та ніхто не любить. Щодо його друзів Фреїв… північ не забула Червоне Весілля. Кожен пан у Зимосічі втратив там когось із родичів. Варто Станісові пустити Болтонові кров, і північани його покинуть.
«Така твоя надія? Гаразд, — подумала Аша, — та спершу подивимося, хто кому пустить кров. Лише дурень перебігає від переможця.»
Того дня пан Юстин навідався до її воза з півдесятка разів — приносив наїдки, напої, новини походу. Легкий на усмішку, невтомний на жарти, дужий та дебелий, рожевощокий, блакитноокий, з розкуйовдженою вітром шапкою білявого, наче віск, волосся, він був у цій в’язниці нічогеньким наглядачем і незле дбав про вигоди своєї бранки.
— Він тебе хоче, — буркнула Ведмедиця після третіх відвідин.
Справжнє її ім’я було Алісана з дому Мормонт, але й прізвисько вона носила легко та зручно, як кольчугу на плечах. Спадкоємиця Ведмежого острова була опецькувата м’язиста коротунка, мала товсті стегна, великі груди і чималі долоні з ребрами мозолів. Навіть уві сні вона не знімала кольчуги, під якою був кубрак вивареної шкіри, а під кубраком — стара овеча шкура для тепла. У численних шарах одягу та броні Мормонтиха здавалася ширшою впоперек, ніж на зріст. «А сувора ж яка, страх.» Іноді Аші Грейджой аж не вірилося, що вони з Ведмедицею — майже однолітки.
— Він дідицтво моє хоче, — відповіла Аша. — Залізні острови.
Вона добре упізнавала ознаки — вдосталь-бо надивилася на інших залицяльників. Власні маєтності Масея далеко на півдні були для нього
