Місто кісток - Кассандра Клер

– Нарешті ти прокинулася, – сказав сухий голос. – Годж буде задоволений. Ми всі думали, що ти так і помреш уві сні.

Клері повернулася. На сусідньому ліжку сиділа Ізабель, її довге синяво-чорне волосся було скручене у дві товсті коси, що спадали аж до стегон. Замість білої сукні на дівчині були джинси та синій топ, що вигідно підкреслював фігуру. Червоний кулон ще гойдався на шиї. Темні татуювання у формі спіралей зникли, залишилася лише руна voyance на тильній стороні правої руки.

– Шкода, що не виправдала ваших сподівань, – прохрипів голос Клері. Горло нагадувало наждак. – Я в Інституті, так?

Ізабель закотила очі.

– Є щось, що Джейс іще не розказав тобі?

Клері закашлялася.

– Це ж Інститут, правда?

– Так. Якщо ти ще не здогадалася, то ти в лазареті.

Раптом Клері скорчилася від різкого болю в шлунку. Вона зойкнула.

Ізабель подивилася на неї з тривогою.

– Що з тобою?

Біль слабшав, але Клері відчувала кислий присмак у горлі та легке запаморочення.

– Шлунок.

– Ой, зовсім забула. Годж просив дати тобі це, щойно прокинешся.

Ізабель схопила керамічний глечик і налила в чашку, яку передала Клері. Там була якась каламутна рідина, що ще парувала. До запаху трав домішувався якийсь густий насичений аромат.

– Ти три дні нічого не їла, – зауважила Ізабель. – Напевне, тому тобі стало зле.

Клері обережно відсьорбнула. Відвар був смачним, поживним, з масляним присмаком.

– Що це?

Ізабель знизала плечима:

– Одна з настоянок Годжа. Завжди спрацьовує. – Вона зісковзнула з ліжка, приземлившись на підлогу з котячою грацією:

– До речі, мене звати Ізабель Лайтвуд. Я тут живу.

– Я вже знаю твоє ім’я. А я – Клері. Клері Фрей. Це Джейс приніс мене сюди?

Ізабель кивнула.

– Краще б не ніс. Твоя пасока[5] та кров по всьому килиму в передпокої. Якби Джейс зробив це тоді, коли тут були мої батьки, то, певне, сидів би під домашнім арештом. – Вона подивилася на Клері з підозрою. – Джейс казав, що це ти вбила равенера.

Швидкий образ скорпіоноподібної істоти з роззявленою злою пащею промайнув у голові Клері. Вона здригнулася і стиснула чашку:

– Думаю, так.

– Але ти приземлена.

– Дивно, правда? – мовила Клері, насолоджуючись виглядом погано прихованого здивування на обличчі Ізабель. – Де Джейс? Він поряд?

Ізабель знизала плечима.

– Напевне, – сказала вона. – Піду скажу всім, що ти прийшла до тями. Годж хоче поговорити з тобою.

– Годж – наставник Джейса, так?

– Годж – наставник усіх нас, – відповіла вона. – Ванна кімната он там, на вішалці для рушників я повісила дещо зі свого старого одягу. Раптом захочеш переодягнутися.

Клері хотіла зробити ще один ковток, та виявила, що чашка вже порожня. Вона більше не відчувала голоду чи запаморочення, що свідчило про полегшення. Дівчина поставила чашку і загорнулася в простирадло.

– А що з моїм одягом?

– Все було заляпане кров’ю та отрутою. Джейс спалив його.

– Серйозно? – перепитала Клері. – Слухай, а він завжди такий грубіян, чи приберігає це лише для приземлених?

– О, він грубий зі всіма, – невимушено відповіла Ізабель. – Але це робить його до біса принадним. Це і те, що він убив більше демонів, ніж його ровесники.

Клері здивовано глянула на неї.

– Хіба він не твій брат?

Це привернуло увагу Ізабель. Вона голосно розсміялася.

– Джейс? Мій брат? Ні! З чого ти це взяла?

– Ну, він же з вами живе, – зауважила Клері. – Чи не так?

Ізабель кивнула.

– Так, але…

– Чому ж він не живе зі своїми батьками?

На мить Ізабель виглядала зніяковіло.

– Тому що вони померли.

Клері аж рота роззявила від здивування.

– Вони загинули від нещасного випадку?

– Ні, – затнулася Ізабель, заправляючи пасмо чорного волосся за ліве вухо. – Його мама померла під час пологів. Тата