Місто кісток - Кассандра Клер

Клері заперечно похитала головою.

– Там замуровано. Дороги немає. – Вона закашлялася і прикрила рукою рот. Забравши руку, дівчина помітила на ній кров. Вона застогнала.

Він схопив її за зап’ястя і повернув руку долонею догори. При світлі місяця оголена бліда плоть виглядала особливо уразливою. Під шкірою виднілися блакитні візерунки вен, що несли до серця та мозку отруєну кров. Коліна Клері підгиналися. У Джейсовій руці з’явився якийсь гострий сріблястий предмет. Вона намагалася вихопити руку, але він занадто міцно схопив її. Дівчина відчула на шкірі пекучий поцілунок. Коли він відпустив її, Клері побачила трохи нижче від згину зап’ястя чорний символ, схожий на ті, що покривали його шкіру. Це були кілька кіл, що перепліталися.

– Навіщо це?

– Цей символ сховає тебе, – сказав він. – Тимчасово. Він уклав предмет, що здався Клері ножем, назад за ремінець. Це був довгий світлий циліндр завтовшки з вказівний палець, загострений з одного кінця.

– Моє стило, – сказав він. Клері не допитувалася, що саме це було. Вона намагалася не впасти. Земля ходила ходором під ногами.

– Джейсе, – сказала дівчина й упала на нього. Він піймав її, наче щодня лише тим і займався, що ловив непритомних дівчат. Хтозна. Юнак підхопив Клері на руки, сказав їй на вухо щось схоже на Завіт. Дівчина ворухнула головою, щоб подивитися на нього, та побачила тільки зоряне небо, що крутилося над нею. Раптом усе пропало, вона наче падала у провалля, і навіть руки Джейса не могли її втримати.

– Як думаєш, вона колись прокинеться? Вже минуло три дні.

– Їй треба дати час. Отрута демона – сильна штука, а вона – приземлена. У неї немає рун, щоб підтримувати її силу, як у нас.

– Люди так просто помирають.

– Ізабель, ти ж знаєш, що говорити про смерть в кімнаті хворого – погана прикмета.

«Три дні, – мляво подумала Клері. Всі її думки текли повільно, наче кров чи мед. – Я повинна прокинутися».

Але вона не могла.

Сни змінювали один одного. Потік образів ніс її за собою, мов листя. Клері побачила маму, що лежала на лікарняному ліжку, в неї під очима темніли круги. Вона бачила Люка, що стояв на вершині купи кісток; Джейса, з-за спини якого виглядали білі пухнасті крила; оголену Ізабель, огорнуту батогом, наче золотистою сіткою; Саймона з випаленими на його долонях хрестами. Палаючих ангелів, що падали з неба.

– Я ж кажу, що це та сама дівчина.

– Я знаю. Та манюня. Джейс сказав, що вона вбила равенера.

– Так. Коли ми вперше її побачили, мені здалося, що вона – піксі. Хоча вони набагато симпатичніші.

– Ну, ніхто не у формі, коли його венами тече отрута демона. Годж збирається викликати Братів?

– Сподіваюся, що ні. В мене від них мурашки по шкірі. Ті, хто так себе калічать…

– Ми калічимо себе.

– Я знаю, Алеку, але ми це робимо ненадовго, і це не завжди боляче…

– Якщо ти досить дорослий. До речі, щодо дорослих: а де Джейс? Він урятував її, чи не так? Мені здавалося, що йому буде цікаво знати, як вона.

– Годж сказав, що Джейс не заходив до неї відтоді, як привіз її. Думаю, йому байдуже.

– Іноді мені цікаво, чи… Дивись! Вона ворухнулась!

– Отже, вона таки вижила, – зітхнула. – Скажу Годжу.

Повіки Клері були наче зшиті. Дівчині здалося, що шкіра повік розірвалася, коли вона повільно розплющила очі і моргнула вперше за три дні.

Перед очима було чисте блакитне небо, білі пухнасті хмари та круглолиці ангелятка з позолоченими стрічками на зап’ястях.

«Я померла? – подумала Клері. – Чи можуть небеса так насправді виглядати?»

Дівчина заплющила очі й знову розплющила їх. Цього разу вона зрозуміла, що дивилася на дерев’яну склепінчасту стелю, розписану хмарами та херувимами в стилі рококо.

Клері насилу сіла. Боліло скрізь, особливо місце укусу на шиї. Вона роззирнулася. Дівчина лежала на ліжку, заправленому лляною білизною. Поруч стояла тумбочка з білим глечиком і чашкою. У кімнаті був цілий ряд однакових ліжок з металевими спинками. Мереживні фіранки повністю закривали вікна, приглушуючи сонячне світло,