Козацький оберіг - Дмитро Білий
Соцький сплеснув руками:
— Як чуло моє серце, що їх треба подалі заховати. Є в мене одна скриня, куди я складаю речі, які ніби й непотрібні, але викинути шкода. Чому я туди їх поклав? Навіть не знаю, мабуть, відчув, що то не прості обладунки, — із цими словами він підвівся й підійшов до старої дерев’яної скрині, що стояла в кутку, прикрита рядниною, — ось вона.
Соцький Заруба відкинув ряднину й відкрив кришку. Усі з цікавістю підійшли до неї. Данько зазирнув усередину й побачив, купу різноманітних скарбів: мотків скрученої тятиви для луків, ложі арбалетів, леза алебард без держаків, довгі пістолі, приклади від мушкетів та широкі стволи аркебуз, руків’я шабель та інші військові лахи. Трохи покопирсавшись у цьому грізному знарядді, соцький витягнув сагайдак, шабельні піхви та довгу чорну стрілу із тьмяним наконечником.
Усі заворожено вперлися поглядами в ці речі.
— Краще вам їх окремо у щось загорнути, здається, що їхній час надходить, — промовив панотець.
— Та, мабуть, так і зроблю, — сказав соцький, вкладаючи піхви, сагайдак і стрілу до старої переметної сумки-тороки, які зазвичай возили степові вершники біля сідел.
— Зачекайте, пане Зарубо, — раптом промовив козак Голота і взяв у руки стрілу, — це нею був мій братчик Шершень поцілений?
Соцький мовчки кивнув головою.
Козак Голота деякий час уважно розглядав стрілу. Данько помітив, що вперше за весь той час, відколи він знав Голоту, очі козака-шибайголови наповнились тугою. Голота відірвав погляд від стріли й подивився у віконце, що виходило на східну стіну фортеці. Саме там, далі на схід простягалися безкраї степи, у яких, можливо, вже зачаївся Чалма-бек зі своїми горлорізами. І тут Данько ясно побачив: очі Голоти стали холодними й порожніми, і від цього мороз пройшов шкірою хлопця, бо таїлася за цим холодом і порожнечею така ненависть і лють, від якої не можна було втекти й на край світу.
Минуло кілька днів. Усе в замку затихло в очікуванні можливої загрози. Сонце продовжувало нестримно пекти. Кожного дня до Вовчої могили відправляли чатувальників. Уночі сторожа зі стін та веж пильно вдивлялася у степ — чи не спалахнуть там вогні, попереджаючи про наближення ворога.
Данько після своїх карколомних пригод у підземеллі декілька днів відсипався. Отець Григорій не чіпав його й не примушував, як завжди, просиджувати годинами над Псалтирем або клопотатись у домашніх справах.
Ночами Данькові снилися тяжкі, темні сни. То він блукав і все не міг вибратися із лабіринтів підземелля, то його оточували Пси-вбивці, а він не міг і кроку ступити, то він в’юном крутився між «списами Одіна». Але у своїх мареннях, коли йому загрожувала найбільша небезпека, він стискував у долоні Печать Зберігачів, яку він не полишав навіть коли спав, і всі страхіття якось самі собою розсіювалися.
Ловити рибу він тепер не ходив і при зустрічах з Тимошем та іншими друзями здебільшого відмовчувався.
Одного ранку Данько прокинувся від звуків горну. Так сурмили, коли до замку прибували знатні гості.
Данько швидко одягнувся й вискочив на вулицю. Замковий люд вже біг до брами. Латники ледь стримували цікавих, намагаючись звільнити прохід для соцького, який у оточені кількох вершників саме виїздив за браму.
Данька відразу захопив та закрутив вир натовпу, але хлопець швидко зорієнтувався і зміг протиснутися ближче до брами, щоб хоча б краєм ока споглядати за тим, що відбувається біля замку.
Соцький Заруба тим часом вже виїхав назустріч гостю. Біля замку перед містком вишикувались вершники у блискучих панцирах. Перед ними сидів на коні якийсь знатний вельможа, а поруч три герольди щосили сурмили у свої довгі труби.
Через міст, прямо до брами під’їхав герольд і, розгорнувши перед собою сувій пергаменту, на якому висіла на товстому шнурі золота печать, урочисто почав читати:
— Соцькому Зарубі, командиру залоги Готського замку, іменем Великого князя наказується впустити до замку магістра лицарського Ордена Хреста і Дракона Бенедикта Луціуса з його почтом та військом для посилення замкової сторожі та обопільної оборони Порубіжжя! До цього надається вірча грамота, яку має вручити особисто пан Луціус!
Знову засурмили герольди, а магістр під’їхав до замкової вежі і трохи схилив голову, вітаючи соцького. У руках він тримав згорнуту в рурку пергаментну грамоту.
Соцький теж привітав Луціуса. Він намагався, але ніяк не міг пригадати, чи чув щось про цього знатного вельможу. Заруба під’їхав ближче, і здивовано розглядав панцир прибульця, вкритий якимись чудернацькими гербами.
— Радий привітати вас, шановний пане Бенедикте Луціусе! — з повагою схилив голову Заруба. — Часи зараз неспокійні, тому прошу вручити мені вашу вірчу грамоту.
Обличчя магістра було худорляве. Тонкі губи кривилися в якійсь прихованій зверхній посмішці, а маленькі глибоко посаджені очі холодно дивилися на співбесідника.
Бенедикт Луціус криво посміхнувся:
— Прибув я до Великого Литовського князівства, щоб пошукати собі слави, а своїм васалам — нових військових вправ. Запросили мене посли Великого князя, бо опинилося зараз князівство в небезпеці. З усіх боків підступають до його кордонів ворожі сили. А вже у Вільно почув я розповіді про бурхливе життя на Порубіжжі, про боротьбу з дикими кочовими ордами, почув про ваш замок і про небезпеку, яка над ним нависла. Тому попрохав князя відправити мене до вас, щоб випробувати свою рицарську звитягу та зміцнити ваш гарнізон своїми добірними воїнами — рицарями та кнехтами. Зі мною подорожує донька мого покійного друга, юна княгиня Ярина, яка залишилася єдиною спадкоємницею свого заможного роду. На жаль, їй загрожувала небезпека, і я взяв її під свою опіку.
Слухаючи цю пишну оповідь, Заруба досвідченим оком старого вояки помітив, що коні у воїнів були дуже добрі, свіжі, немов і не робили виснажливий довгий перехід степом під пекучим сонцем. Обличчя воїнів, вочевидь бувалих та досвідчених бійців, були похмурими. Кожен мав на собі панцир або кольчугу, при боці меч або довгу шаблю, майже всі були озброєні арбалетами, луками чи мушкетами.
Чимало в ті часи бродило іноземців у цих степах. Зустрічав соцький тут і шотландців із довгими мечами, й іспанців у чудернацьких легких і міцних панцирах, і німців, які славилися як найкращі гармаші. Усі вони прагнули випробувати свій вояцький талан у безперервних кривавих сутичках прикордонного життя. Але такої дивної військової громади на князівській службі із далеких країв тут ще не було.
— Що ж, пане Зарубо, як бачите, люди мої крізь багато війн пройшли, — немов прочитавши думки соцького, знову зверхньо посміхнувся Луціус, — а ось грамота від Великого князя. Отримавши ваше прохання по допомогу, милостиво дозволив він мені до вас вирушити.
Соцький поштиво
